Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 19)

І йде до дверей, береться за клямку, але ще не повертає.

— Але знай от що, — каже вона, не озираючись. — Якщо існують різні сторони і наш Президент на одній із них, — вона озирається на мене через плече, — то я гарантовано на іншій.

7. Нянечка Койл

— Є ШІСТЬ КОРАБЛІВ, — кажу зі свого ліжка, втретє за три дні. Це ті самі дні, впродовж яких Тодд десь не знати де, і це той час, коли і я не знаю, що з ним чи з будь-ким назовні.

Із вікон моєї кімнати постійно видно солдат, що кудись марширують: але вони просто марширують, та й годі. Тим часом як вся лікарня давно чекає, що вони зараз, ось-ось, ввірвуться, висадять двері, готові робити страхітливі речі, готові закріпити свою перемогу.

Але ні. Просто марширують повз нас. Інші чоловіки приносять нам до задніх дверей провіант, і цілительки теж в порядку, їм дозволяють своє робити.

Ми досі так само не можемо нікуди вийти, але світ начебто на місці, і небо не звалилося на голову, хоча чогось такого якраз чекали, і тепер більшість трохи розчарована. Але нянечка Койл впевнена, що така відстрочка лише заповідає нам щось гірше в майбутньому.

І я схиляюся до того, що вона, певно, має рацію.

Вона похмуро дивиться в записи.

— Кажеш, їх лише шість?

— Вісімсот поселенців у гібернації та три сім’ї доглядачів у кожному, — пояснюю я. Я зголодніла, але вже знаю, що їжі не буде, аж поки не закінчиться консультація. — Нянечко Койл…

— І ти впевнена, що в сім’ях доглядачів разом вісімдесят одна людина?

— Ясна річ, — кажу я, — я ж-бо ходила до школи з їхніми дітьми.

Вона відривається від записів.

— Я знаю, що це важко, Віоло, але інформація — це влада. Та інформація, яку ми йому даємо. І та, яку дізнаємось від нього.

Я нетерпляче зітхаю.

— Я нічого не знаю про шпигування.

— Це не шпигування, — каже вона, повертаючись до своїх нотаток, — а лише розвідування, — тоді ще щось пише в нотатнику. — Чотири тисячі вісімсот вісімдесят одна людина, — каже вона майже сама до себе.

Я знаю, що вона має на увазі. Це більше, ніж усе населення цієї планети. Достатньо, аби все змінити.

Але як змінити?

— Коли він знову з тобою заговорить, — каже вона, — не згадуй про кораблі, не треба. Хай гадає. Не кажи йому справжні цифри.

— А паралельно треба намагатись якнайбільше розвідати, — кажу я.

Вона закриває нотатник, мовляв, консультацію закінчено.

— Інформація — це влада, — повторює вона.

Я сідаю в ліжку, до смерти втомлена роллю пацієнтки.

— Можна вас щось запитати?

Вона встає і тягнеться по халат.

— Звісно.

— Чому ви мені довіряєте?

— Твоє лице, коли він зайшов до тебе в кімнату, — без вагань каже вона. — Ти мала такий вигляд, ніби зустріла свого найгіршого ворога.

Вона застібає ґудзики халата під саме горло. Я пильно дивлюся на неї.

— Якби ж я могла знайти Тодда чи дістатися до тієї вишки…

— І потрапити в лапи армії? — вона не сердиться, але в очах щось жевріє. — І втратити нашу перевагу? — вона відчиняє двері. — Ні, дівчинко моя, Президент сам до тебе прийде, і коли це станеться, ти вивідаєш у нього щось, що нам допоможе.

Я озиваюсь їй услід:

— А «нам» — це кому?

Але вона вже пішла.

…і останнє, що я дійсно пригадую — це як він мене підняв і поніс довгим-довгим пагорбом униз, і казав, що я не помру, що він мене врятує.

— Отакої, — тихо видихає Медді, і куделики с волосся вибиваються з-під її шапочки; тим часом ми повільно рухаємося то одним коридором, то іншим, аби до мене повернулася сила, — значить, він тебе таки врятував.

— Але він не здатен вбити, — кажу я, — навіть для самозахисту. Оце в ньому особливе, тому він їм так потрібен. Він не такий, як вони. Одного разу він убив Спекла, і бачила б ти, як він цим картався. А тепер, коли він тут, у них…

Я мимоволі спиняюся й отак стою собі, розглядаю підлогу, раз у раз кліпаючи очима.

— Я мушу звідси вирватись, — кажу, зціпивши зуби. — По-перше, я не шпигунка. По-друге, я мушу його знайти, дістатися до тієї вежі, попередити всіх. Може, вони надішлють допомогу? В них є розвідувальні кораблі, які можна тут посадити. У них є зброя…

Обличчя Медді напружене, як завжди, коли я про таке починаю.

— Нас іще навіть на вулицю не випускають.

— Медді, ти не можеш просто брати на віру все, що тобі кажуть. І ти не зобов’язана це робити, бо раптом вони неправі?

— А ти не можеш сама воювати з армією, — вона делікатно повертає мене в інший бік, усміхаючись. — Навіть велика та відважна Віола Ід.

— Я це вже робила. Разом із ним.

Вона стишує голос:

— Ві…

— Я втратила батьків, — кажу я, але мій голос зривається, — і я вже не можу їх повернути, ніяк не можу. Тепер я втратила його. І якщо є шанс, бодай найменший шанс…

— Нянечка Койл не дозволить, — каже вона, але щось таке в її голосі змушує мене підняти очі.

— Але? — питаю я.

Медді більше нічого не каже, просто веде мене в передпокій, до вікна, що виходить на дорогу. У яскравому світлі повз вікно проходить двоє вояків, їм назустріч — підвода, повна запорошеного пурпурового зерна, а з міста дорогою долинає Шум, ніби така собі окрема армія.

Попервах це взагалі не нагадувало Шум, який я чула досі, то було просто дивне дзижчання, ніби металом гамселять об метал. Тоді звук посилився так, ніби тисяча чоловіків кричало водночас — гадаю, десь так воно і є, бо в тому Шумі надто гучно і душно, аби виокремити когось одного.

Надто гучно, аби вчути одного хлопчика.

— Може, все не так погано, як ми собі уявляємо, — Медді міркує дуже повільно, вона зважує кожне слово, ніби випробовує на собі, перш ніж сказати. — Я про те, що в місті мир. Шумно, авжеж, але чоловіки, котрі доставляють їжу, кажуть, що скоро знову відкриються крамниці. Закладаюся, що твій Тодд працює собі десь, живий, здоровий і чекає на тебе.

Не знаю, чому вона це каже, — чи сама в це вірить, чи просто хоче, аби в це повірила я. У відповідь я тільки витираю носа рукавом.

— Може, й так.

Вона довго дивиться на мене, очевидячки, щось собі думає, але не каже. Тоді знову повертається до вікна.

— Просто послухай, як вони ревуть, — каже вона.

Окрім нянечки Койл, тут працюють іще три цілительки. Нянечка Веґґонер, куца і кругленька пампушка з обличчям, прикрашеним зморшками і вусами, плюс нянечка Надарі, котра лікує рак і котру я бачила тільки раз і зі спини, коли вона зачиняла за собою двері; а ще є нянечка Ловсон, котра доглядає дітей в іншому домі зцілення, але застрягла у нас на консультації з нянечкою Койл саме в момент капітуляції і відтоді бідкається про тих хворих дітей, яких довелося кинути напризволяще.

Тут вистачає й інших підмайстринь, їх добрий десяток, окрім Медді та Корін, котрі — позаяк працюють із нянечкою Койл, — здається, дві найкращі підмайстрині на всю лікарню, якщо не казати — на весь Притулок. Інших я зустрічаю зрідка, хіба що коли ті хвостиком чимчикують слідом за однією з цілительок, похитуючи стетоскопами та потріпуючи фалдами білих халатів, шукаючи собі якогось гідного заняття.

Бо ситуація тут от яка: дні летять і містечко живе собі своїм життям, хай там що ми про нього думаємо, більшість пацієнтів одужують, а на зміну їм чомусь нікого немає. Медді розповіла, що всіх чоловіків звідси вивели першої ж ночі незалежно від того, чи могли вони ходити, а нових жінок не привозили, хоча вторгнення і капітуляція на епідеміологічну ситуацію ніяк не впливають: люди як хворіли, так і хворіють.

Нянечка Койл через це переймається.

— Ну бо якщо ти не можеш зцілювати — хто ти тоді? — каже Корін, боляче затягуючи еластичну стрічку на моїй руці. — Койл раніше завідувала всіма лікарнями, не лише цією. Всі її знали і всі поважали. Певний час вона навіть була засідателькою міської ради.

Я кліпаю.