Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 20)

— Вона була тут головна?

— Так, але багато років тому. А ну не ворухнись, — вона штрикає мою руку голкою сильніше, ніж це потрібно. — Нянечка Койл завжди казала, що бути лідером — це змушувати людей, котрі тебе люблять, щодня ненавидіти тебе трохи більше, — вона перехоплює мій погляд. — І я в це також вірю.

— То що ж сталося, — питаю, — чому вона вже не керує?

— Вона зробила помилку, — манірно каже Корін, — люди, котрим вона не подобалася, її використали.

— Що то за помилка?

І без того вічно нахмурене чоло дівчини хмуриться ще дужче.

— Врятувала життя, — каже вона і відпускає еластичний бинт так сильно, що той залишає ум’ятину на руці.

Минає ще один день, і ще новий, але нічого не змінюється. Нам досі так само не можна виходити, і досі так само приносять їжу, а мер мною наче й не цікавиться. Його люди перевіряють стан мого здоров’я, але обіцяна зустріч так і не відбулася. Наразі він просто залишив мене тут.

Хто його знає чому?

Хай там як, усі розмови у лікарні лише про нього.

— А знаєш, що він зробив? — каже нянечка Койл за вечерею, і це перша вечеря, на яку мене випустили з ліжка в їдальню. — Собор не просто став його штаб-квартирою. Тепер там його домівка.

Жінки навколо з огудою зацокотіли. Нянечка Веґґонер навіть відсунула від себе тарілку.

— Певно, він уявляє, що став Богом, — каже вона.

— Але ж місто він не спалив, — розмірковую я вголос із іншого кінця столу. Медді та Корін обидві підводять здивовані погляди від своїх тарілок. Я все одно говорю: — Ми всі вважали, що він спалить, але ж ні.

Нянечки Веґґонер і Ловсон значуще дивляться на нянечку Койл.

— В тобі говорить юність, Віоло, — каже нянечка Койл, — але тобі не варто сперечатися зі старшими.

Я здивовано кліпаю.

— Я не це мала на увазі. Просто кажу, що це зовсім не те, чого від нього чекали.

Нянечка Койл з’їдає ще один шматок, міряючи мене поглядом.

— Він перебив усіх жінок у містечку, бо не міг їх чути і не міг їх знати так добре, як можна було знати чоловіків до винайдення ліків.

Інші нянечки кивають. Я вже відкриваю рота, щоб заговорити, але вона випереджає:

— Також правда, дівчинко, що все те, з чим нам довелося зіткнутися на цій планеті — і оцей несподіваний Шум, і подальший хаос, — про все це нічого не знають твої друзі, ті самі, що угорі, — тепер вона пильно в мене вдивляється. — Але все, що сталося з нами, станеться і з ними, це лише питання часу.

Я не відповідаю, лише дивлюсь на неї.

— І кого ж ти хочеш бачити тут головним? — питає вона. — Його?

Отак покричавши на мене, вона потім втішається мирною бесідою з нянечками. Корін знову починає їсти, на її лиці — зверхня посмішка. Медді досі зачудовано дивиться на мене, але я можу думати тільки про те слово, що так і повисло в повітрі.

Коли вона запитала «Його?», чи мала вона також на увазі «Чи її?».

На дев’ятий день нашого ув’язнення з мене знімають статус пацієнтки. Нянечка Койл приводить мене у свій кабінет.

— Твій одяг, — вона передає мені пакунок над столом. — Можеш перевдягтися, якщо є бажання. Знову відчуєш себе справжньою людиною.

— Дякую, — щиро відповідаю і прямую до ширми, на яку вона мені вказала. Скинувши лікарняний халат, якусь секунду дивлюсь на рану, а вона вже майже загоїлась з обох боків: і на вході, і на виході.

— Ви дійсно найкраща цілителька з усіх, — кажу.

— Я стараюся, — каже вона з-за столу.

Я розгортаю пакунок, а там мій власний одяг — свіжовипраний, аж хрусткий, він дихає неймовірною чистотою, і я відчуваю на лиці якусь дивну напнутість, аж поки не розумію, що то я усміхаюся по самі вуха.

— Знаєш, а ти відважна дівчина, Віоло, — каже нянечка Койл, коли я починаю вдягатися. — Хоч і не знаєш, коли тримати язика за зубами.

— Дякую, — трохи роздратовано кажу я.

— Кораблетроща, смерть твоїх батьків, ця карколомна подорож сюди… І все ти знесла з розумом і витримкою.

— Мені допомагали, — кажу я, сідаючи, аби вдягти чисті шкарпетки.

Я помічаю на маленькому столику записник нянечки Койл — той самий записник, куди занотовано наші маленькі консультації. Простягаю руку і розгортаю.

— Я відчуваю в тобі великий потенціал, дівчинко, — каже вона. — Лідерський потенціал.

Нотатник догори дриґом, а я не хочу здіймати шум, пересуваючи його, тому сама намагаюсь вигнутись, аби прочитати написане.

— Я дивлюся на тебе і ніби бачу саму себе.

На першій сторінці, перед початком нотаток, стоїть лише одна літера, написана синім кольором.

В.

Нічого більше.

— Ми — це вибір, який ми робимо, Віоло, — нянечка Койл іще говорить. — А ти можеш стати нам у нагоді, якщо захочеш.

Я піднімаю голову від нотатника.

— Нам — це кому?

Двері розчахуються так гучно і рвучко, що я підстрибую і визираю з-за екрана. Це Медді.

— Приходив оповісник, — задихаючись, каже вона. — Жінкам дозволили виходити зі своїх будинків.

— Ой, як же тут гучно, — кажу я, вглядаючись у РЕВ: отак він звучить, увесь цей Шум Нового Прентісстауна, злитий докупи.

— До цього звикаєш, — каже Медді. Ми сидимо на лавці біля крамниці, доки Корін та ще одна підмайстриня на ім’я Тея купують припаси для лікарні, запасаючись перед майбутнім напливом пацієнтів.

Я роззираюсь вулицями. Крамниці відчинені, туди-сюди сновигають люди, переважно пішки, але верхи на конях та ядерциклах теж трапляються. Якщо не придивлятися, то ніби нічого особливого.

Але можна помітити, що чоловіки на вулиці один з одним не розмовляють. А жінкам дозволено ходити лише групами по четверо, і лише при світлі дня, і не більше як на годину за один раз. І чомусь ці четвірки одна від одної тримаються осторонь. Навіть чоловіки з Притулку до нас не підходять.

І на кожному розі — озброєні патрульні.

Двері крамниці відчиняються і дзеленчить дзвоник. Корін вилітає на вулицю: її руки повні пакунків, обличчя дихає гнівом, і Тея ледве встигає за нею.

— Крамар каже, що від Спеклів ані слова, відколи їх забрали, — каже Корін, практично кидаючи торби мені на коліна.

— Ох, ця Корін і її Спекли, — Тея закочує очі на лоба та простягає мені ще одну торбу.

— Не називай їх так, — картає Корін. — Якщо ми не могли нормально до них поставитися, то що, по-твоєму, він з ними зробить?

— Вибач, Корін, — каже Медді, перш ніж я встигаю запитати Корін, про що це вона. — Але ти не думаєш, що нам зараз більше сенсу хвилюватися щодо себе?

Її очі зосереджені на патрульних, а ті своєю чергою зауважили підвищений тон Корін. Солдати не рухаються, ні, вони навіть кроку не ступили з веранди кормової крамниці.

Але вони стежать.

— Ми вчинили з ними не по-людськи, — Корін ніяк не вгомониться.

— Так, але ж вони й не люди, — стиха каже Тея, яка також не зводить погляду з вояків.

— Теє Різ! — на чолі Корін набрякає жилка. — Як ти можеш зватися цілителькою і казати…

— Так, так, добре, — каже Медді, намагаючись її вгамувати. — Це було жахливо, я згодна. Ти знаєш, що ми всі згодні, але що з цим було зробити?

— Про що ви говорите? — запитую. — Що ви з ними зробили?