Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 21)

— Ліки, — каже Корін, вимовляючи це слово, ніби прокльон.

Медді повертається до мене з розчарованим зітханням.

— Як виявилося, ліки впливають і на Спеклів.

— А виявили це, коли ті ліки на них тестували, — каже Корін.

— Але не тільки в цьому річ, — каже Медді, — розумієш, Спекли не говорять. Вони вміють типу як клацати ротом, але це як ми клацаємо пальцями — не більше.

— І Шум для них був єдиним засобом комунікації, — пояснює Тея.

— І виявилося, що нам не треба з ними говорити, аби вказувати їм, що робити, — каже Корін, підвищуючи голос іще більше. — То яка різниця, чи можуть вони балакати між собою?

Я починаю розуміти.

— Отже, ліки…

— Роблять їх покірними, — киває Тея.

— Найкращими рабами у світі, — гірко каже Корін.

У мене падає щелепа.

— Вони були рабами?

— Тсссс, — різко цитькає Медді, киваючи головою на солдатів, котрі дивляться на нас, а через те, що їхнього Шуму не чути посеред РЕВУ інших чоловіків, патрульні видаються зловісно порожніми.

— Це ніби ми повідрізали їм язики, — каже Корін, притишуючи голос, але не заспокоюючись.

Та Медді вже тягне нас геть, озираючись на вояків через плече.

А вони спостерігають, як ми йдемо.

До будинку зцілення, вважай, кілька кроків, і поки ми долаємо їх, не кажемо ані слова. Заходимо крізь передні двері, попід блакитною розкритою долонею, намальованою на одвірку. Коли Корін і Тея опиняються всередині, Медді делікатно притримує мене попід руку.

Вона хвильку позирає на землю, поміж її бровами утворюється ямка.

— Помітила, як ті солдати на нас дивилися? — каже вона.

— Так?

Вона складає руки і здригається.

— Не знаю, чи подобається мені така версія миру.

— Я знаю, — тихо кажу.

Вона вичікує хвилю, тоді щиро дивиться на мене.

— Ваші люди можуть нам допомогти? Вони можуть це зупинити?

— Не знаю, — відповідаю я. — Але краще вже з’ясувати, ніж сидіти тут і чекати найгіршого.

Вона роззирається, перевіряючи, чи нас не підслуховують.

— Нянечка Койл чудова, — каже вона. — Але іноді чує лише власну думку.

Вона замовкає, прикусивши верхню губу.

— Медді?

— Треба пильнувати, — нарешті каже вона.

— Що саме?

— Поки випаде добра нагода, і тільки в тому разі, якщо… — вона знов замовкає й озирається. — Ще побачимо, чи вдасться зв’язатися із твоїми кораблями.

8. Наймолодша підмайстриня

— АЛЕ Ж РАБСТВО — ЦЕ ГАНЬБА, — кажу я, змотуючи ще один бинт.

— Цілительки завжди були проти цього, — нянечка Койл ставляє чергову галочку в інвентарному списку. — Навіть після Війни Спеклів ми вважали це негуманним.

— То чому ж не зупинили?

— Якщо ти побачиш війну, — каже вона, не відриваючись від планшета, — То дізнаєшся, що війна тільки руйнує. Ніхто від неї не втече. Навіть вцілілі. Ти приймаєш речі, які за інших обставин тебе вжахнули б, бо життя тимчасово втрачає будь-який сенс.

— Війна робить із чоловіків монстрів, — кажу, цитуючи Вена з тієї ночі в дивному місці, де Новий Світ поховав своїх мерців.

— Так само і з жінками, — каже нянечка Койл. Вона бігає пальцями в коробці зі шприцами, підраховує.

— Але ж Війна Спеклів була хтозна коли, хіба ні?

— Тринадцять років тому.

— За тринадцять років можна було б виправити всі помилки.

Нарешті вона дивиться на мене.

— Життя таке просте, лише коли ти молода, дівчинко моя.

— Але ж ви були при владі, — кажу я. — Ви ж могли щось зробити.

— А хто тобі сказав, що я була при владі?

— Корін сказала…

— Ой, Корін, — каже нянечка Койл, повертаючись до планшета, — вона любить мене з усіх сил, навіть всупереч фактам.

Я відкриваю ще одну торбу з припасами.

— Але якщо ви очолювали ту якусь раду, — тисну я, — Ви ж могли щось зробити для Спеклів.

— Іноді, дівчинко, — вона сумно дивиться на мене, — ти можеш повести людей туди, куди вони самі нізащо не підуть, але багато чого ти все одно не спроможний зробити. Спеклів годі було звільнити, особливо після того, як ми розбили їх у жахливій і дикій війні, і тоді нам якраз потрібно було чимало робочої сили для відбудови. Але ж до них можна було ставитись краще, чи не так? їх можна було нормально годувати, давати їм розумні робочі години, дозволяти жити сім’ями. Оце і є всі ті перемоги, що я здобула для них, Віоло.

Тепер нянечка Койл пише на планшеті з куди більшим притиском, ніж раніше. Я секунду стежу за нею.

— Корін каже, вас вигнали з ради, бо ви врятували чиєсь життя.

Вона не відповідає, лише опускає планшет і піднімає очі на одну з вищих полиць. Вона витягає звідти сестринську шапочку та складений сестринський халат. Повертається і кидає їх мені.

— А це для кого? — я ледь встигаю все ухопити.

— Хочеш дізнатись, як бути лідеркою? — питає нянечка Койл. — То давай поставимо тебе на цей шлях.

Я позираю на її лице.

Потім на халат і на шапочку.

Відтепер у мене заледве вистачає часу, аби поїсти.

Того дня, коли жінкам знову дозволили виходити, до лікарні надійшли вісімнадцять нових пацієнток, котрі страждали від найрізноманітніших проблем — апендицит, серце, рецидив раку, зламані кістки, — але після того як їх відділили від чоловіків і синів, усіх цих жінок замкнули у своїх будинках, як у пастці. Наступного дня з’явилися ще одинадцять. Нянечка Ловсон, щойно випала змога, повернулася до своєї дитячої лікарні, і з того моменту нянечки Койл, Веґґонер і Надарі не мали спокою, бігаючи від палати до палати, вигукуючи накази і рятуючи життя. Не думаю, що відтоді хтось із нас спав.

Ясно, що у нас із Медді так і не знайшлося зручного моменту, у нас просто немає часу, ми навіть забули, що мер обіцяв прийти зустрітися зі мною. Натомість я постійно бігаю, плутаюсь у всіх під ногами, але допомагаю як можу і всотую науку.

Схоже, що я не природжена цілителька.

— Не думаю, що до мене колись дійде, — кажу я після чергової невдалої спроби виміряти тиск у милої старенької пацієнтки на ім’я пані Фокс.