Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 23)

Ми дивимось, як іще пара вояків марширує дорогою. За оцінками Медді, у нас лише три хвилини.

— Це нянечка Баркер, — каже вона, — тобто інші, певно, нянечка Брайтвайт і нянечка Форт, — вона дивиться у вікно. — Знаєш, це таке божевілля. Якщо вона нас спіймає, то капець нам.

— Навряд чи вона тебе звільнить за цих обставин.

Вона замислюється.

— А ти чула, що ці нянечки говорили?

— Ні, але вони замовкли, щойно побачили мене.

— Але ти була «та сама дівчинка»?

— Ага, — кажу я, — і нянечка Койл мене решту дня уникала.

— Нянечка Баркер… — каже Медді, міркуючи. — Але що це їм могло дати?

— Що і кому могло дати?

— Ці троє були з нянечкою Койл у раді. Нянечка Баркер досі там. Точніше, була до цього всього. Але чого б це вони… — вона замовкає і прихиляється ближче до вікна. — Це остання четвірка.

Я визираю і бачу чотирьох солдатів, що марширують дорогою.

Якщо система, яку помітила Медді, саме така, зараз наш час.

Якщо система саме така.

— Готова? — шепочу я.

— Звісно, що я не готова, — каже Медді, перелякано всміхаючись. — Але я все одно йду.

Я бачу, як вона напружує руки, щоб ті не тремтіли.

— Ми просто глянемо, — кажу я, — і на тому все. Туди і назад, ти й не зоглянешся.

У Медді досі переляканий вигляд, але вона киває головою.

— Я ніколи в житті нічого такого не робила.

— Не бійся, — кажу я, піднімаючи догори шибку на своєму вікні. — 3 тобою профі.

РЕВ містечка, навіть уві сні, добре ховає звуки наших кроків, коли ми скрадаємось темним газоном. Єдине світло — від двох місяців, що дивляться на нас своїми небесними півкулями.

Ми пробираємось до канави на узбіччі, ховаємося в кущах.

— Що тепер? — шепоче Медді.

— Ти сказала: дві хвилини, тоді — ще одна пара.

Медді киває в сутінках.

— А тоді перерва на сім хвилин.

Поки триватиме ця перерва, ми з Медді гайнемо вздовж дороги, повз дерева, під їхнім прихистком, і тоді вже побачимо, чи вдасться дістатися до вежі зв’язку, якщо це взагалі та вежа.

Коли дістанемось, поглянемо, що там.

— Все гаразд? — шепочу я.

— Нормально, — шепоче вона у відповідь. — Страшно, але ж цікаво.

Я розумію, про що вона. Ми тут сидимо навпочіпки в канаві, поночі, це божевілля, це небезпечно, але я нарешті відчуваю, що я щось роблю, нарешті почуваюся, ніби я нарешті контролюю своє життя — вперше, відколи я застрягла в тому ліжку.

Нарешті почуваюсь, ніби я роблю щось для Тодда.

Ми чуємо, як на дорозі хрупає жорства, пригинаємось трохи нижче, поки очікувана пара вояків проходить повз нас геть.

— Гайда! — кажу я.

Ми підводимось і, наскільки стає духу, швидко біжимо уперед канавою, подалі від клятого міста.

— У тебе на кораблях ще є рідні? — шепоче Медді. — Хтось, крім тата і мами?

Я трохи здригаюся від цих невчасних балачок, хоч розумію, чого вона це робить: хоче приховати знервованість.

— Ні, але я всіх там знаю. Бредлі Тренч, головний доглядач «Бети», і Сімон Воткін із «Гамми», він дуже розумний.

Канава згинається разом із дорогою, і наближається перехрестя, де нам доведеться вилізти з прихистку.

Медді знову починає:

— То це Сімона ти…

— Тсс, — шепочу я, бо мені здається, я щось почула.

Медді підходить достатньо близько, аби притиснутись до мене. Вона тремтить усім тілом, видихає короткими ривками. Цього разу вона мусила піти, бо знає, де вежа, але вдруге я її з собою не візьму. Коли я піду наступного разу, то сама.

Бо раптом щось піде не так…

— Ну, ніби все гаразд, — кажу я.

Ми поволі вилазимо з канави, аби перейти перехрестя, роззираємось навсібіч, легко ступаємо жорствою.

— Кудись зібрались? — запитує голос.

Медді позаду мене різко вдихає. Притулившись до дерева, стоїть солдат, його ноги схрещені, ніби йому далі вже нікуди розслаблятися.

Навіть у місячному світлі видно рушницю, вона ліниво звисає з його руки.

— Троха пізно для гульок, не?

— Ми загубилися, — бовкаю я, — відстали від…

— Ага, — перебиває він, — стопудово.

Він запалює сірник об застібку стройової куртки. У світлі вогника я бачу напис «СЕРЖАНТ ГАММАР» на його кишені. Сірником він припалює цигарку в роті.

Мер заборонив цигарки.

Але, певно, якщо ти офіцер…

Офіцер без Шуму, котрий може сховатися в темряві.

Він ступає на крок ближче до нас, і ми бачимо його лице. За сигаретою видно його посмішку — потворну, найпотворнішу з тих, що я колись бачила.

— Це ти? — раптом питає він, зовсім близько, і з його голосу я розумію: він мене впізнав.

Солдат піднімає рушницю.

— Ти та дівчинка, — каже, дивлячись на мене.

— Віоло? — шепоче Медді, котра стоїть на крок позаду і правіше від мене.

— мер Прентісс мене знає, — кажу я. — Ти мені не зашкодиш.

Він затягується цигаркою, зблискує її вогником, пропікає мій зір.

— Президент Прентісс тебе знає.