Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 25)

І я розумію…

Я вкотре розумію, наскільки був…

Раптом мій Шум стає плутаний.

Мер Прентісс використав її, аби контролювати мене.

Ну а хіба нє.

Та це, дідько, й найтупішому дурню ясно. Якщо я не зроблю, як вони скажуть, вони її уб’ють. Якщо я спробую втекти, вони її уб’ють. Якщо я щось зроблю Дейві, вони її уб’ють.

Це якшо вона ше не мертва.

Мій Шум чорнішає.

Ні.

Ні, думаю я.

Бо, може, й справді ні.

Раптом вона ще тут, на цій самій вулиці, в іншій четвірці.

Виживи, — думаю я. — Прошу прошу прошу — виживи.

(ну благаю — виживи)

Я стою біля пройми; ми з мером Леджером ковтаємо кожен свою вечерю, я знову виглядаю її і пробую не слухати РЕВ.

Певно, мер Леджер таки мав рацію. Тут стільки чоловіків, шо коли лікарство вийшло з їхніх організмів, індивідуальний Шум уже просто глухне. Це ніби пробувати почути каплю води посеред річки. Їхній Шум стає суцільною голосною стіною, він спресований настільки, шо я чую лише РЕВ

Але насправді до цього ще можна звикнути. Можна сказати, що слова, думки і почуття мера Леджера, котрі булькають у його персональному сірому Шумі, відволікають сильніше.

— Саме так, — згоджується він, поплескуючи себе по череву. — Людина здатна мислити. Юрба — ні.

— Армія здатна, — кажу я.

— Лише коли в неї замість мозку генерал.

Кажучи це, він визирає в сусідню пройму. Мер Прентісс перетинає площу, пан Гаммар, пан Тейт, пан Морґан і пан О’Гейр їдуть услід за ним і слухають накази, які він віддає.

— Внутрішнє коло, — каже мер Леджер.

І на мить мені видається, що його Шум став трошки заздрий.

Ми дивимось, як мер злазить із коня, передає віжки пану Тейту та зникає в церкві.

Не минає й двох хвилин, хррц-клац, і пан Коллінз розчахує наші двері.

— Президент хоче тебе бачити, — каже він до мене.

— Хвилинку, Тодде, — каже мер, відкриваючи одну з коробок і зазираючи всередину.

Ми в погребі церкви, пан Коллінз зіштовхнув мене по сходах, які ведуть під землю в тильній частині головної зали. То я стою там і чекаю, міркуючи, чи встигне мер Леджер доїсти мою вечерю, перш ніж я повернуся.

Я дивлюся, як мер Прентісс оглядає ще одну коробку.

— Президент Прентісс, — каже він, не підводячи погляд, — Спробуй це запам’ятати, — він випростується. — Тут явно зберігали вино. Значно більше, ніж треба для причастя.

Я нічо не кажу. Він із цікавістю дивиться на мене.

— Ти не запитаєш, правда ж?

— Про шо?

— Про ліки, Тодде, — пояснює він, стукаючи кулаком по одній із коробок. — Мої люди позабирали все до решти з кожного дому в Новому Прентісстауні. Ось тут вони й зберігаються.

Він запихає руку всередину і дістає слоїчок із пігулками — це лікарство. Знімає кришечку і затискає маленьку білу пігулку поміж пальцями.

— Тобі ніколи не було цікаво, чому я не давав ліків ні тобі, ні Девіду?

Я переминаюся з ноги на ногу.

— Покарання?

Він хитає головою.

— мер Леджер ще шарпається?

— Деколи. Трішки, — знизую плечима.

— Вони зробили собі ліки, — каже мер, — а тоді самі себе зробили залежними від них, — він показує на ящики і коробки, що стоять ряд за рядом. — А тепер, коли в мене буде все, чого вони потребують…

Він кладе таблетку назад у слоїчок і вже зовсім повертається до мене, всміхається ширше.

— Ви щось хотіли? — питаю.

— Ти таки не знаєш, еге ж? — питає він.

— Що саме?

Він знову замовкає, тоді каже:

— З днем народження, Тодде.

Я роззявляю рота. Тоді роззявляю ширше.

— Чотири дні тому, — каже він, — аж дивно, що ти про нього не згадав.

Аж не віриться. Я геть забув.

— Жодних святкувань, — каже мер, — бо, звісно, ми ж обидва знаємо, що ти вже чоловік, чи не правда?

І знову в мені спливають картинки з Аароном.

— За останні два тижні ти мене справді вразив, — мер ігнорує мої картинки. — Я знаю, для тебе це було важко, ти не знав, чому й вірити про Віолу, не знав, як правильно повестися, аби її врятувати, — я відчуваю, як його голос дзижчить у мене в голові, порпається там. — Але попри це ти сумлінно працював. Ти навіть добре вплинув на Девіда.

Водночас я не можу не уявляти, як я товчу Дейві Прентісса в криваву кашу, але мер Прентісс просто каже:

— Як винагороду, хоч це трохи запізно, я приніс тобі два подарунки.

Мій Шум гучнішає.

— Я можу її побачити?

Він усміхається, ніби цього й чекав.

— Ні, не можеш. Але от що я тобі пообіцяю. Того дня, коли ти змусиш себе повірити мені, Тодде, коли справді зрозумієш, що я зичу добра цьому місту і добра тобі, того дня ти побачиш, що на мене можна покластися.

Я чую, як голосно дихаю. З усіх його слів оці найближчі до визнання того, що з нею все добре.

— Втім, свій перший подарунок ти вже заслужив, — каже він. — Від завтра маєш нову роботу. Хоч і досі з нашими друзями-спеклами, але з новою відповідальністю — і це важлива частина нашого нового процесу, — він знову зазирає мені в очі. — Ця робота може далеко тебе завести, Тодде Г’юїтте.

— Аж до того, щоб вести за собою людей? — питаю, а в моєму голосі трохи більше сарказму, ніж йому, певно, сподобається.

— Саме так, — погоджується він.

— А що то за другий подарунок? — кажу, надіючись, що це може бути вона.