Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 27)

— А як вона тобі? — питає мер. — Нянечка Койл?

Тягар на моїх плечах, тягар смерти Медді, тягар Тодда, котрий досі хтозна де, — усе це таке важке, що я на хвилину вже й забула, що мер досі тут.

— Що ви маєте на увазі?

Він ледь знизує плечима.

— Ну, як із нею працюється? Чогось тебе навчила?

Я ковтаю клубок у горлі.

— Вона найкраща цілителька у Притулку.

— А зараз вона найкраща цілителька в Новому Прентісстауні, — поправляє він. — Люди розповідають, що раніше вона була доволі поважною особою. Без неї тут нічого не вирішували.

Я закушую губу і дивлюся на килим.

— Ну, вона ж не змогла врятувати Медді.

— Ми могли б їй за це пробачити? — його голос тихий, м’який, майже добрий. — Ніхто не досконалий.

Він кладе своє горнятко.

— Мені шкода твою подругу, — знову каже він, — і ще я шкодую, що ми з тобою так пізно зустрілися. Виявилося багато роботи. Я намагаюся припинити страждання на цій планеті, тому смерть твоєї подруги так мене засмучує. Це й була моя місія. Війну закінчено, Віоло, отепер насправді. Зараз час на зцілення.

Я на це нічого не відповідаю.

— Але твоя нянечка з цим не згодна, правда ж? — питає він. — Вона бачить у мені ворога.

Ще рано-вранці, удосвіта, коли ми вдягали Медді в поховальний одяг, Кейл сказала: «Якщо він хоче війни, то він її отримає. Ми ще й не починали битись».

Але тоді мене покликали сюди і вона наказала нічого такого йому не говорити, а лише з’ясувати щодо поховання.

І розвідати, що зможу.

— Ти також маєш мене за ворога, — каже він, — та я щиро цього не хочу. І я дуже розчарований тим, що цей інцидент змусив тебе підозрювати мене ще більше.

Я знову відчуваю, як у моїх грудях здіймається Медді. Відчуваю, як здіймається Тодд. Добру хвилину мені доводиться дихати ротом.

— Я знаю, як привабливо вважати, що тут неодмінно мусять бути якісь протилежні сторони, що ти мусиш бути на її боці, — продовжує мер, — але ж я тебе не звинувачую. Я й про кораблі не питав, бо знав, що ти брехатимеш. Я знав, що вона тебе про це попросила. Якби я був на місці нянечки Койл, я саме так би й зробив. Підштовхнув тебе собі на допомогу. Скористався тим, що саме впало в руки.

Ти можеш бути нам дуже корисною, — згадую, — якщо захочеш.

Він нахиляється вперед.

— Можна тобі дещо сказати, Віоло?

— Що? — питаю я.

Він схиляє голову набік.

— Я справді хотів би, щоб ти називала мене Девідом.

Я опускаю погляд на килим.

— Що, Девіде?

— Дякую, Віоло, — каже він, — бо це для мене не порожній звук, — він чекає, поки я знову підведу погляд, — я зустрівся із радою, що колись керувала Притулком. Зустрівся із колишнім мером Притулка. Також із колишнім головою поліції, головою медичної служби та головою відділу освіти. З усіма важливими людьми цього міста. Дехто з них вже працює на мене. Дехто з них не пасував до нової адміністрації, і це нормально, у нас багато питань щодо відбудови міста, бо треба ж підготувати його для ваших людей, Віоло, треба зробити з нього справжній рай, якого вони хочуть, потребують і чекають.

Він досі дивиться мені просто у вічі. Я помічаю, які в нього темно-блакитні очі, ніби вода на слюді.

— А серед усіх цих людей Нового Прентісстауна ваша нянечка Койл — єдина, хто справді знає, як вести за собою людей. Владу, Віоло, не вирощують, її просто беруть. І ваша нянечка Койл може бути єдиною особою на цій планеті, хіба окрім мене, котрій вистачить сили і вистачить волі взяти її.

Я не відводжу погляду від його очей, і мені дещо спадає на думку.

Його Шум досі безмовний, як позаземний вакуум, і лице з очима так само нічого не говорять.

Але я починаю думати…

Просто там, десь у закапелках мислення…

Невже він її боїться?

— Як гадаєш, чому я віддав тебе на лікування саме їй? — питає він.

— Вона найкраща цілителька. Ти сам казав.

— Так, але ж далеко не єдина. Лікування — це переважно перев’язки і ліки. Нянечка Койл просто особливо вправно їх накладає.

Моя рука мимоволі тягнеться до переднього шрама.

— Справа не лише в цьому.

— Саме так, не лише, — він схиляється ще ближче до мене, — я хочу, щоб вона була на моєму боці, Віоло. Мені неодмінно треба, щоб вона стала на мій бік, якщо я хочу принести цьому суспільству хоч якийсь успіх. Якщо ми працюватимемо разом, разом із нянечкою Койл, — він випрямляється, — о, який же дивний світ ми тоді збудуємо.

— Ти ж замкнув її.

— Ну, я не збирався тримати її під замком. Між чоловіками і жінками стираються межі і вдругоряд їх створювати — то повільний і болючий процес. На відновлення взаємної довіри теж потрібен час, але тут найважливіше пам’ятати, як я вже сказав: війні кінець, Віоло. Насправді. Я більше не хочу битись і не хочу проливати кров.

Аби щось зробити, я беру вже вистигле горня з кавою, прикладаю до губів, але пити не кваплюсь.

— З Тоддом усе добре? — не підводжу я очей.

— Він щасливий, здоровий і працює на свіжому повітрі, — каже мер.

— Я можу його побачити?

Він мовчить, ніби зважує.

— То ти можеш дещо для мене зробити? — нарешті питає.

— Що саме? — у моїй голові починає формуватися ще одна ідея. — Мабуть, хочеш, аби я для тебе шпигувала за нею.

— Ні, — відповідає він, — не шпигувати, це дурня. Просто допоможи переконати її, що я не тиран, за якого вона мене має, і поясни, що історія не така, як вона собі навигадувала, і коли ми зможемо працювати разом, то зведемо на цім місці такий дім, який ми обоє хотіли бачити, коли наші люди стільки років тому покинули Старий Світ. Я їм не ворог. І тобі не ворог.

Він здається таким щирим. Напрочуд щирим.

— Я прошу твоєї підтримки, — каже він.

— Все і так під твоїм повним контролем, — кажу я, — навіщо тобі моя допомога?

— Вона потрібна, — наполегливо повторює він, — бо ти стала ближчою до неї, ніж я будь-коли зміг би.

Чи справді стала? — думаю я.

Та сама дівчинка, — пригадую я.

— А ще я знаю, що вона накачала тебе першої ночі, аби ти заснула і нічого мені не розповіла.

Я сьорбаю холодну каву.

— А ти б хіба зробив інакше?

— То ти згодна, що ми з нею не дуже відрізняємося? — всміхається він.

— Хіба я можу тобі довіряти?

— А хіба я можу довіряти їй, якщо вона тебе накачала?