Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 26)

— Мій другий подарунок тобі, Тодде, хоч ти оточений всіма ліками цього міста, — він знову показує на ящики, — це не давати тобі ліків.

Я закочую губу.

— Га?

Але він уже йде на вихід, ніби розмову завершено.

І коли він проходить повз мене…

Я — ЦЕ КОЛО І КОЛО — ЦЕ Я.

Воно дзвенить у моїй голові один-єдиний раз, лунає зсередини мене, зсередини того, ким я є.

Я підстрибую від несподіванки.

— Чому я тебе чую, якшо ти приймаєш ліки? — я не розумію.

Але він лише всміхається ледь помітно і зникає на сходах, а я залишаюся внизу.

Щасливого мені запізнілого дня народження.

Я Тодд Г’юїтт, — думаю я, лежачи в ліжку, дивлячись у темноту. — Я Тодд Г’юїтт, і чотири дні тому я став чоловіком.

Але ніякої різниці не віччуваю.

О, як довго я цього хотів і як ця дата була важлива, а я далі той самий тупий, хай йому грець, Тодд Г’юїтт, безсилий щось зробити, безсилий врятувати навіть себе, а що вже казати про неї.

Тодд, дідько, Г’юїтт.

І я лежу в темноті, а мер Леджер хропе у свій матрас, і я чую тихеньке лусь надворі, ген далеко: то якийсь тупий солдат стріляє в хто знає що (чи в хто знає кого), і тоді я про це думаю.

Тоді я думаю, що просто вижити недостатньо.

Вижити недостатньо, якщо ти просто животієш.

Вони будуть розводити мене, доки я буду дозволяти.

А вона може бути десь там.

Вона могла бути там сьогодні.

Я маю її знайти.

За першої ж нагоди — я скористаюся першою ж нагодою, щоб її знайти…

А коли знайду…

Раптом я помічаю, що мер Леджер більше не хропе.

Я кричу в темряву.

— Тобі є що сказати?

А тоді він знову хропе, його Шум сірий і нечіткий, і я думаю, що, видно, я собі просто шось нафантазував.

10. У домі Божому

— Я НЕ МОЖУ ВИСЛОВИТИ, ЯК МЕНІ ШКОДА.

І я відхиляю горня з кавою, яке мені пропонують.

— Будь ласка, Віоло, — каже вона, простягаючи його мені.

Беру. Але руки досі трусяться.

Ще з того вечора.

Відколи я побачила, як вона падає.

Спершу на коліна, тоді боком на жорству, а очі й досі розплющені.

Розплющені, але вже невидющі.

Я бачила, як вона падає.

— Сержанта Гаммара буде покарано, — мер сідає навпроти мене. — Він аж ніяк, незалежно від обставин, не слідував моїм наказам.

— Він її вбив, — кажу я, але мій голос заледве чути.

Сержант Гаммар затягнув мене назад до лікарні, він гупав у двері прикладом, усіх побудив і послав їх забрати тіло Медді.

Я не могла говорити, навіть плакати як слід не могла.

А вони всі на мене й не дивились: ані нянечки, ані решта підмайстринь. Навіть нянечка Койл уникала зустрічатися зі мною поглядом.

— Що ти, поясни, там робила? Куди ти, зізнайся, її потягнула?

А тоді мер Прентісс сьогодні вранці покликав мене до собору, до себе додому, до Божого дому.

А після того вони вже точно не захочуть на мене і глянути.

— Вибач, Віоло, — каже він. — Деякі чоловіки з Прентісстауна, зі старого Прентісстауна, досі недолюблюють жінок через те, що сталося багато років тому.

Він бачить, як я нажахана.

— Так історія, яку ти, як тобі здається, знаєш, — каже він, — то все брехня.

Я й досі витріщаюсь на нього. Він зітхає.

— Війна проти Спеклів точилася і в Прентісстауні, Віоло, і це було жахливо, але в ній чоловіки билися з жінками пліч-о-пліч заради власного порятунку, — він складає пальці трикутником, голос досі спокійний, навіть лагідний. — Проте навіть тоді, коли ми перемогли, наш маленький форпост уже був розділений. На чоловіків і жінок.

— Ще б не розділитися.

— Вони сколотили власну армію, Віоло. Відкололись, тому що не довіряли чоловікам, — а не довіряли, бо могли прочитати їхні думки. Ми пробували домовитися з ними, але вони таки хотіли війни. І, боюсь, отримали її.

Він рівно сидить, сумно дивиться на мене.

— Армія жінок — це досі озброєна армія, і вона здатна тебе розбити.

Я чую власне дихання.

— Ти ж убив усіх до останньої.

— Ні, не вбив, — каже він. — Чимало загинуло в бою, але коли вони побачили, що війну програно, то поширили чутку, що то ми — вбивці, а тоді вбили самі себе, щоб так чи так приректи решту чоловіків.

— Я тобі не вірю, — кажу йому, пригадуючи, що Бен розповідав зовсім інше. — Не так було.

— Я був присутнім там, Віоло, і пам’ятаю все значно краще, ніж мені хочеться, — він перехоплює мій погляд, — і я понад усе зацікавлений у тому, щоб та історія не повторилася. Ти мене розумієш?

Мабуть, я його розумію, і в животі в мене млоїть, і нічого з цим не можна вдіяти — і раптом я починаю плакати, згадувати, як вони принесли тіло Медді, як нянечка Койл наполягла, щоб саме я допомогла підготувати її до похорону, як вона хотіла, аби я зблизька побачила, якою ціною довелося заплатити за кляту вежу.

— Нянечка Койл, — я щосили намагалась контролювати себе, — просила запитати, чи можемо ми поховати тіло сьогодні вдень.

— Я вже переказав, що можна, — киває мер, — просто зараз, поки ми говоримо, нянечці Койл доставляють все необхідне.

Я ставлю каву на маленький столик біля свого стільця. Ми у величезній кімнаті, і вона більша за будь-яке приміщення, що я бачила в житті, за винятком хіба пускового ангара нашого корабля. Надто велика як для одної пари зручних стільців та дерев’яного стола. Єдине світло пробивається крізь кругле віконце з кольорового скла, крізь яке видніє довколишній світ і його два місяці.

Все інше — тінь.