Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 24)
Тоді дивиться на Медді, тицяючи в неї рушницею.
— Але не думаю, шо він знає тебе.
І перш ніж я встигаю щось сказати…
Без жодного попередження…
Ніби це для нього так само природно, як знову вдихнути…
Сержант Гаммар тисне на гачок.
9. Війну закінчено
— ТВОЯ ЧЕРГА ПРИБИРАТИ В НУЖНИКУ, — каже Дейві, кидаючи мені каністру з вапном.
Ми ніколи не бачимо, як Спекли користуються кутком, де вони викопали собі нужник для власних потреб, але щоранку купа трохи збільшується у розмірі і смердить трохи сильніше, тож її треба засипати вапном, аби перебити сморід і зменшити загрозу інфекції.
Сподіваюся, від інфекції це помагає ліпше, ніж від смороду.
— А чого це ніколи не настає
— Тогошо батя думає, шо ти
І либиться до мене.
Я рушаю до нужника.
Минули дні і минають далі, от уже цілих два тижні позаду, і вони не зупиняються.
Я вижив і витримав.
(а вона?)
(а
Ми з Дейві кожного ранку їдемо в монастир, і він наглядає, як Спекли знімають огорожі, виполюють ожину, а я цілоденно видаю їм мінімум провізії, марно намагаюся перемонтувати дві останні помпи і щоразу сам засипаю вбиральню.
Спекли безмовні, вони й не думають робити нічого для свого порятунку, а між тим їх виявилось півтори тисячі, коли ми їх нарешті порахували, зігнаних на такому шматочку землі, куди я і дві сотні овець не запхнув би. Приходять нові вартові, стають на кам’яній стіні, рушниці стирчать напоготові поміж рядів колючого дроту, але Спекли не роблять нічого, що навіть віддалено можна вважати загрозою.
Вони вижили. Вони витримали.
Як і Новий Прентісстаун.
Щодня мер Леджер розповідає мені усе, що бачить, прибираючи сміття. Чоловіки і жінки досі розділені, побільшало податків і правил щодо одягу, також подовшали списки книжок, які належить вилучити і спалити, а відвідування церкви стало обов’язковим, хоч, звісна річ, йдеться не про собор.
Хай там як, місто знову нагадує населений пункт. Повідчинялись магазини, на дороги повернулись підводи, ядерцикли і навіть один чи два ядермобілі. Чоловіки стали до роботи. Ремонтники ремонтують, пекарі печуть, фермери фермерствують, лісоруби рубають ліс, і хоть дехто записується в армію, новобранців завжди можна вирахувати, бо їм ще не давали ліки.
— Знаєш, — сказав мер Леджер одного вечора, і я побачив це в його Шумі ше до того, як він це сказав, я побачив, як формується думка, яку я сам ше не подумав, бо не дозволяв собі думати. — Це далеко не так зле, як я собі думав, — каже він. — Я чекав усякого. Я чекав своєї смерти, ясна річ — і, мабуть, спаленого міста. На капітуляцію була нікчемна надія в найліпшому разі, але, можливо, він і не бреше.
Він підвівся й окинув поглядом Новий Прентісстаун.
— Можливо, так воно і є, — сказав він. — Ну, тобто що війну закінчено.
— Агов! — вже на півшляху до нужника чую вигук Дейві. Повертаюся. До нього підійшов Спекл.
Він тримає свої довгі білі руки вгору, вони розпростерті, ніби на знак миру, а тоді починає клацати, показуючи на місце, де групка Спеклів уже закінчила розбирати огорожу. Він клацає і клацає, показує на одне з порожніх корит, але його годі зрозуміти — без Шуму точно незрозуміло.
Дейві підступає ближче, очі широко розплющені, голова співчутливо киває, але його посмішка небезпечна.
— Так, так, ви хочете пити після тяжкої роботи, — каже він. — Ясне діло, ясне діло, дякую, шо донесли це до мого відома, дуже дякую. У відповідь дозвольте сказати вам от шо.
Він уперіщує Спекла в лице руків’ям пістолета. Чути, як хрустить кістка і Спекл падає на землю, хапаючись за щелепу, довгі ноги метляють в повітрі.
Навколо нас — хвиля клацаня, і Дейві піднімає пістолета, його дуло дивиться просто в юрбу. На огорожі заклацали рушниці, солдати теж ціляться. Спекли відсовуються назад, а той зламанощелепий все звивається і звивається в траві.
— Знаєш шо, свиното? — питає Дейві.
— Що? — питаю я, дивлячись на Спекла на землі. Його Шум тремтить, ніби листок, перш ніж відірватись від гілки.
Він повертається до мене, стискаючи пістолет у руках.
— Це так
Щохвилини я чекаю, коли моє життя розлетиться на шматки.
Але щохвилини воно не розлітається.
І щодня я намагаюсь її побачити.
Я виглядав її з верхівки дзвіниці, але звіттам видно лише, як маршерує армія і як працюють чоловіки. Ані знайомого лиця, ані тиші, яку я можу віччути так, як її.
Я виглядав її, коли ми з Дейві їхали то до монастиря, то назад, визирав її у вікнах Жіночого Кварталу, але ніколи не бачив, щоби вона дивилася на мене з якогось із них.
Я навіть здумав шукати її в натовпах Спеклів, чого б ні, раптом вона ховаєцця за якимось із них, ладна визирнути і накричати на Дейві, що той побив одного з них, і сказати мені, ніби все нормально: «Привіт, я тут, це я».
Але її тут нема.
Її тут нема.
Я питаю мера Прентісса про неї кожен раз, коли його бачу, а він казав, що я мушу йому вірити, що він мені не ворог, що як я йому довірюся, то всьо буде гаразд.
Але я шукав.
А її нема.
— Агов, дівчинко, — шепочу до Анґаррад, сідлаючи її наприкінці дня. Тепер я гарцюю значно краще і краще, говорю до неї, краще розумію її настрій. Я менше нервую, сидячи в неї на спині, а вона менше нервує від того, що стоїть підо мною. Сьогодні вранці, коли я пригостив її яблуком, вона легенько вхопила мене зубами за волосся, ніби я для неї — інший кінь.
— Анґаррад, — кажу я, прихиляючись уперед, їй поміж вух, бо, здається, саме це подобається коням, постійне нагадування, що всі на місці, постійне нагадування, що вони досі в табуні.
Понад усе коні ненавидять бути на самоті.
— Анґаррад, — кажу я.
— Господи, свиното, — стогне Дейві. — Може б ти, хай тобі грець, ще з тою конякою одру… — він замовкає. — Ну ніфіга ж собі, — каже він, голос раптом стає шепотом. — Ти гля.
Я підводжу погляд.
Із крамниці висипали жінки.
Їх четверо, і вони виходять гуртом. Ми знали, що їх уже випускають, але то завжди за дня, завжди коли ми з Дейві ще в монастирі, тож ми завжди повертаємося в чоловіче місто, ніби жінки — то просто примари і чутки.
Ніби сто років минуло, відколи я востаннє бачив жінку не крізь шибку і не з верхівки вежі.
У них довші рукави та довші спідниці, аніж я бачив раніше, і в кожної волосся однаково зібране ззаду. Вони нервово поглядають на патрульних, котрі стовбичать вздовж вулиць, і на нас із Дейві, а ми всі дивимось, як вони спускаються сходами із тієї крамниці.
І досі тиша, вона й досі тисне на груди, і доводиться витирати очі, коли я впевнений, що Дейві не дивиться.
Бо жодна з них — не вона.
— Пізно вони, — каже Дейві, голос його такий тихий, що я певен, він також не один тиждень не бачив жінок. — Вони мають сидіти по хатах ще до смерку.
Наші голови повертаються, ми бачимо, як вони проходять повз нас, притискаючи до себе пакунки, прямують дорогою назад у Жіночий Квартал, у моїх грудях стає тісно, а горло щемить.
Бо