Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 22)
— Ага, на те і виглядає, — каже Корін, зиркаючи на годинник.
— Терпіння, дівчинко, — каже пані Фокс, зморщуючи лише в усмішці. — Якщо вже вчишся, то вчись як слід.
— Ваша правда, пані Фокс, — каже Корін, знову дивлячись на мене. — Спробуй іще раз.
Я накачую манжет повітрям, слухаю крізь стетоскоп рівномірне
— Шістдесят на двадцять? — тихенько загадую я.
— Ну що ж, перевіряймо, — каже Корін. — Пані Фокс, ви сьогодні зранку були померли?
— Ой, господи, ні, — каже пані Фокс.
— Тоді, мабуть, таки не шістдесят на двадцять, — каже Корін.
— Я роблю це лише три дні, — виправдовуюся я.
— А я роблю це вже шість років, — каже Корін. — Відколи я була
— Ти добре знаєш справу, серденько, — каже мені пані Фокс.
— Ні, зовсім не добре, пані Фокс, — каже Корін. — Вибачте, що перечу, але дехто з нас вважає цілительство священним покликанням.
— Я і вважаю його священним покликанням, — машинально кажу я.
Але це помилка з мого боку.
— Цілительство — це більше, ніж
— Він мені не…
— Допустити чиїсь, чиї завгодно, страждання — найстрашніший гріх з усіх.
— Корін…
— Ти нічого не розумієш, — каже вона тихо і люто. — І давай не прикидайся, що розумієш.
Пані Фокс, здається, щулиться під її словами так само, як і я.
Корін дивиться на неї, тоді на мене, зрештою поправляє свою шапочку й обсмикує лацкани свого халата, потягуючи шию праворуч-ліворуч. Вона заплющує очі та протяжно, протяжно видихає.
Не дивлячись на мене, каже:
— Спробуй іще раз.
— Отже, яка різниця між клінікою і домом зцілення? — питає нянечка Койл, проставляючи галочки на своєму аркуші.
— Основна різниця в тому, що клініками керують лікарі, а домами зцілення — цілительки, — повторюю я, відраховуючи денні дозу ліків ув окремі скляночки для кожного пацієнта.
— Чому так?
— Щоби пацієнт або пацієнтка могли обрати, хочуть вони знати думки свого лікаря чи ні.
Вона здіймає брову.
— А справжня причина?
— Політика, — кажу я, повторюючи її слово в слово.
— Чудова відповідь, — вона закінчує з паперами і передає їх мені. — Віднеси все це разом із ліками до Меделяйн, будь ласка.
Вона виходить, а я закінчую розкладати ліки на тацю. Коли я виходжу із тацею в руках, то бачу, як нянечка Койл десь уже в кінці коридору розминається з нянечкою Надарі.
І присягаюся, що бачу, як вона передає нянечці Надарі цидулку, хоча жодна з них не пригальмовує ні на мить.
Нам досі можна виходити лише на годину за раз і досі лише групами по четверо, але й цього вистачає, аби побачити, як Новий Прентісстаун збирається докупи. Коли перший тиждень мого підмайстерства майже добіг кінця, ми почули, що деяких жінок навіть відправляють у поля працювати в жіночих артілях.
Кажуть, що Спеклів тримають десь на околиці всіх разом, одною групою, усі вони чекають «обробки», хай там що це значить.
Ще кажуть, ніби старий мер працює прибиральником.
Про хлопчика нічого не чути.
— Я проґавила його день народження, — кажу Медді, водночас практикуючись накладати пов’язку на Гумову ногу, таку сміховинно реалістичну, що всі називають її Рубі, — чотири дні тому. Я вже й не знаю, скільки сплю, а…
Більше нічого сказати не можу і лише затягую пов’язку чимдужче…
І згадую, як він перев’язував мене…
І як я перев’язувала його.
— Ві, я впевнена, що з ним усе гаразд, — каже Медді.
— Ні, не впевнена.
— Хай так, — погоджується вона, визираючи з вікна на дорогу, — але ж у місті наперекір усьому немає війни. Ми наперекір усьому досі живі, досі працюємо. Тож і Тодд, незважаючи ні на що, може бути живий і здоровий.
Я міцніше затягую пов’язку.
— Ти щось знаєш про блакитну В?
Вона повертається до мене.
— Що?
Я знизую плечима.
— Побачила в нотатнику нянечки Койл.
— Жодного поняття, — вона відвертається назад до вікна.
— Що видивляєшся?
— Рахую солдатів, — каже вона. Тоді знову дивиться на мене і на Рубі. — Гарна перев’язка вийшла, — І від її усмішки це майже здається правдою.
Я йду головним коридором, а з моїх рук звисає, бовтаючись, Рубі. Треба попрактикуватись робити ін’єкції в її стегно. Мені вже шкода ту бідолашну жінку, чиє стегно отримає від мене перший справжній укол.
Я звертаю за ріг, коли коридор закінчується, — тут, у центрі будівлі, він повертає на дев’яносто градусів і тягнеться в інше крило, — і ледь не врізаюся в зустрічний гурт нянечок, які зупиняються, щойно бачать мене.
Нянечка Койл і чотири, п’ять, ні, шість інших цілительок позаду неї. Я впізнаю нянечку Надарі та нянечку Веґґонер, та ще нянечку Ловсон, але трьох інших ніколи не бачила, навіть мигцем не помічала, щоб вони приходили у наш дім зцілення.
— Дівчинко, чи в тебе роботи нема? — питає нянечка Койл дещо напруженим голосом.
— Рубі, — белькочу я, простягаючи ногу.
— Це та сама дівчинка? — питає одна з тих невідомих мені цілительок.
Нянечка Койл нас не знайомить.
Лише погоджується: «Так, це вона».
Мені доводиться чекати весь день, щоби знову побачитися з Медді, та перш ніж я встигаю щось запитати, вона випалює:
— Я все з’ясувала.
— У когось із них був шрам на верхній губі? — шепоче Медді в темряві. Вже далеко за північ, світло давно погасили, вона вже давно має бути в себе в кімнаті.
— Здається, — шепочу у відповідь, — але вони дуже швидко пішли.