Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 15)

Невже це ліжко?

Раптом накочує паніка.

— Де він? — кричу я. — Тодде?

— Я не знаю ніякого Тодда, дитино, — каже голос, і обриси починають набувати форми, світле відокремлюється від темного. — Але мені точно відомо, що ти не в тому стані, аби вимагати інформації.

— В тебе стріляли, — каже інший голос, інша жінка, молодша за першу, праворуч від мене.

— Стули бузю, Меделяйн Пул, — каже перша жінка.

— Так, нянечко Койл.

Я кліпаю, кліпаю і таки починаю дещо бачити поперед себе. Я на вузькому білому ліжку у вузькій білій кімнаті. На мені — тоненька біла накидка, зав’язана на спині. Висока огрядна жіночка стоїть переді мною, на її плечах — білий халат із нашивкою, блакитною розкритою долонею, губи жіночки стиснуті в одну лінію, лице незворушне. Нянечка Койл. За нею, у дверях, із мискою паруючої води в руках стоїть дівчина, трохи старша за мене.

— Я Медді, — каже дівчина, крадькома всміхаючись.

— Геть, — каже нянечка Койл, навіть не повертаючи голови. Медді вже на виході перехоплює мій погляд і посилає мені ще одну усмішку.

— Де я? — питаю нянечку Койл, досі швидко дихаючи.

— Ти про кімнату, дівчинко моя? Чи про місто? — вона дивиться мені в очі. — Чи взагалі про планету?

— Прошу, — кажу я, мої очі зненацька наповнюються вологою, і хоча всередині я лютую, але продовжую розмову: — Я була з хлопцем.

Вона зітхає і на мить відводить очі, а тоді міцніше стискає губи і сідає на стілець біля ліжка. Її лице суворе, волосся зібране назад у такі тугі коси, що по них, певно, можна лазити, як по горах, а її тіло дебеле, велике і не схоже на тіло людини, яка не дозволяє собою попихати.

— Вибач, — каже вона майже ніжно, — але я нічого не знаю про твого хлопця, — вона похмурніє. — Боюсь, я взагалі нічого не знаю — хіба те, що тебе вчора зранку привезли до лікарні і ти була напівмертва, так що я взагалі не знала, чи спроможні ми тебе витягнути. От тільки нам недвозначно дали зрозуміти, що наше виживання вельми залежить від твого.

Вона чекає — мабуть, дивиться, як я це сприйму.

Я й гадки не маю, як це сприймати.

Де ж він? Що вони з ним зробили?

Я відвертаюся від неї, аби спробувати поміркувати, але мій поперек так туго перетягнули бинтом, що не можу навіть сісти.

Нянечка Койл проводить пальцями по своєму чолу.

— Добре, що ти знову з нами, — каже вона, — але я оце геть не певна, що ти захочеш нам подякувати за той світ, куди ми тебе повернули.

Вона розповідає, як мер Прентісс прибув до Притулку і приніс чутки про армію, велику армію, достатньо велику, аби без зусиль знищити місто, і достатньо велику, аби спалити цілий світ. Вона розповідає про капітуляцію когось на ім’я мер Леджер: як він кричав на людей, котрі хотіли битися, і зрештою як більшість людей дозволили йому «віддати місто на тарілочці з бантиком».

— І ось тоді лікарні, — каже вона, і в її голосі з’являється справжня злість, — раптом стали в’язницями для жінок, які в них працювали.

— То ви лікарка? — питаю я, але відчуваю лише тягар: це мої груди тиснуть на мене і я тону під їхньою страшною вагою, так, я тону, бо ми програли і біганина наввипередки з армією виявилась абсолютно марною.

Її рот кривиться в крихітній посмішці, таємній посмішці, ніби я щойно з чимось примирилася. Але посмішка не жорстока, і я розумію, що вже менше боюся її, того, що може означати ця кімната, і я менше боюся за себе, а більше — за нього.

— Ні, дівчинко моя, — каже вона, хитаючи головою. — Ти ж, певно, знаєш, що у Новому Світі жінки не бувають лікарями. Я цілителька.

— Яка різниця?

Вона знову проводить пальцями по чолу.

— Дійсно, яка різниця? — вона складає руки на колінах і дивиться на них. — Хоч ми й під замком, — каже вона, — чутки однак долітають, розумієш? Чутки про те, що жінок і чоловіків розділяють по цілому місту, чутки про армію, яка підійшла оце чи не сьогодні, чутки про бійню, яка вже не за горами, яку ми всі не переживемо, і байдуже, що ми так слухняно підняли лапки вгору.

Тепер вона дивиться на мене дуже пильно.

— А тепер ще й ти.

Я відводжу від неї погляд.

— Я ж не якась особлива.

— Хіба ні? — схоже, я її не переконала. — Дівчинка, до приїзду котрої наказали очистити ціле місто? Дівчинка, чиє життя я маю оберігати під загрозою втратити власне? Дівчинка, — вона нахиляється вперед, пересвідчитися, що я точно слухаю, — яка щойно прибула з великої позаземної чорноти?

На секунду я забуваю дихати і сподіваюся, що вона цього не помітила.

— Хто вам таке сказав?

Вона знову незлостиво щириться.

— Та я ж цілителька. Перше, що я бачу, — шкіра, і я добре її знаю. Шкіра оповідає історію людини: де та була, що їла і хто вона є загалом. Так, ти трохи потерлася, дівчинко, однак у тебе найм’якша і найбіліша шкіра, яку я тільки бачила за двадцять років пильної роботи. Надто м’яка і надто біла, як для планети фермерів.

Я й досі не дивлюся на неї.

— А тоді, звісно, поповзли чутки — їх принесли біженці, — мовляв, наближаються нові поселенці. Тисячі поселенців.

— Будь ласка, — тихенько кажу, і очі знову наповнює волога. Я намагаюся змусити їх припинити.

— І жодна дівчинка Нового Світу не запитає жінку, чи вона лікарка.

Я ковтаю клубок у горлі. Прикладаю долоню до рота. Де він? Мені на все начхати, бо це головне — де він?

— Я розумію, що ти налякана, — каже нянечка Койл. — Але ми теж тут страждаємо від надлишку страху, тож у цьому я тобі не можу зарадити, — вона простягає свою шорстку долоню і торкається моєї руки, — але, можливо, ти можеш допомогти нам.

Я знову ковтаю, але сказати мені нема чого.

Бо можу довіряти лише одній людині.

А цієї людини тут нема.

Нянечка Койл відкидається в кріслі.

— Ми таки врятували тобі життя, — каже вона, — мале знання може принести велику втіху.

Я глибоко вдихаю, роззираюсь кімнатою, роззираюся світлом, що падає з вікна, котре виходить на дерева і річку, ту саму річку, вздовж якої ми поспішали до схованки. Це така дурня, коли під таким яскравим світлом, у такий ясний день відбувається щось лихе, коли на порозі постає щось небезпечне, але факт залишається фактом — осьде надходить армія.

Осьде надходить армія.

Армія надходить.

І вона, ця армія, не буде приязною до нянечки Койл, хай там що станеться з…

Я відчуваю легкий біль у грудях.

Але вдихаю.

І починаю говорити:

— Мене звати Віола Ід.

— Нові поселенці, ге? — з усмішкою питає Медді.

Лежу на боці, а вона розмотує довгі бинти, якими я перемотана посередині. Зі споду бинти геть закривавлені, а моя шкіра притрушена іржавим порохом там, де кров засохла. У моєму животі маленька дірка, зашита цупкою жилкою.

— Чому мені не болить? — питаю я.

— На бинтах витяжка з кореня Джефферса, — каже Медді. — Природний опіат. Болю ти не відчуєш, але й до вбиральні тобі місяць не захочеться. Плюс десь за п’ять хвилин ти заснеш мертвим сном.

Я торкаюся шкіри навколо кульової рани, лагідно, дуже лагідно. Ще одна рана на спині — там, де куля влучила в мене.

— А чому я не померла?

— А ти б хотіла померти? — знову всміхається дівчина, усмішка швидко перетворюється на найвеселішу гримасу, яку я тільки бачила. — Мені не слід жартувати. Нянечка Койл завжди каже, що мені бракує належної серйозности, аби бути цілителькою. Вона змочує тканину у ванночці з гарячою водою і заходиться промивати рани. — Ти не померла, бо нянечка Койл — найкраща цілителька на весь Притулок і краща за будь-кого з тих так званих «лікарів», що живуть у місті. Навіть негідники це знають. Бо чому, по-твоєму, тебе привезли сюди, а не в клініку?

У дівчини так само довгий халат, як і в нянечки Койл, але на додачу — куца біла шапочка з нашивкою у вигляді розкритої блакитної долоні — так тут вдягаються підмайстрині, каже Медді. Вона старша за мене на рік-два, не більше, хоч як тут вони міряють вік на цій планеті, але її руки вже впевнено, лагідно і твердо працюють з моїми ранами.