Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 8)

Нема.

Жінки здебільшого вбрані по-чоловічому, хто в штанах і сорочках різних фасонів, дехто в довгих спідницях, але загалом — чисті, доглянуті і ситі, їхнє волосся різноманітніше: зібране ззаду, згори чи збоку, чи коротке, чи довге, а блондинок серед них ніби не так багато, як у Шумі чоловіків там, звідки я.

І я бачу, що в багатьох із них руки схрещені, обличчя насуплені і на них написаний сумнів.

Там більше злості, ніж на лицях чоловіків.

— З вами хтось бився? — питаю мера Леджера. — Хтось із вас не хотів здаватися?

— Це демократія, Тодде, — зітхає він, — знаєш, що воно таке?

— Гадки не маю, — кажу я, визираючи на площу, бо досі шукаю її.

— Це означає, що до меншості прислухаються, — каже він. — Але керує більшість.

Я дивлюся на нього.

— Всі ці люди вирішили капітулювати?

— Президент зробив пропозицію, — каже він, торкаючись россіченої губи, — виборній Раді. І пообіцяв, що в такому разі місту не зашкодять.

— І ви йому повірили?

Він зиркає на мене.

— Ти або забув, або не знаєш, що в нас уже була велика війна, і ця війна мала закінчити всі війни, якраз приблизно в той час, коли ти народився. Якщо можна уникнути повторення…

— То ви радо віддасте себе в руки вбивці?

Він знову зітхає.

— Більшість ради, яку я очолюю, вирішила, що це найкращий спосіб врятувати максимум життів, — він спирається чолом на цеглину. — Не все чорно-біле, Тодде. Насправді, чорно-білого майже немає ніде.

— А якщо раптом…

Хррц-клац. Замок на дверях віцсовується і заходить пан Коллінз із пістолетом напоготові.

Він дивиться просто на мера Леджера.

— Вставай, — каже.

Я перевожу погляд з одного на іншого.

— Шо коїться? — питаю.

Мер Леджер підводиться у своєму куті.

— Мабуть, дудареві теж треба щось їсти, Тодде[1], — каже він, намагаючись жартувати, але я чую, як його бззз набрякає страхом, — це було прекрасне містечко, — каже до мене, — а я тут був кращим з кращих. Будь ласка, пам’ятай про це.

— Шо ви таке кажете? — не розумію я.

Пан Коллінз бере його за руку і виводить за двері.

— Гей! — кричу я, наздоганяючи. — Куди ви його забираєте?

Пан Коллінз піднімає кулак, аби мене вдарити…

І я сахаюся.

(заткни пельку)

Він сміється і замикає за собою двері.

Хррц-клац.

І я знову сам-один у вежі.

І коли бззз мера Леджера зникає внизу на сходах — отоді я чую це.

Туп-туп-туп, далеко вдалині.

Я пітхожу до вікна.

Вони тут.

Армія-завойовниця входить у Притулок.

Вони течуть звивистою дорогою ніби чорна-пречорна ріка, запорошена і брудна, або така собі припливна хвиля. Вони крокують, розбившись на четвірки та п’ятірки, і коли останні піднімаються на вершину пагорба, перші вже перевалили через нього і зникли у далекому лісочку біля підніжжя. Юрба дивиться на них, чоловіки повідверталися від платформи, а жінки визирають із бічних вуличок.

Туп-туп-туп гучнішає, воно відлунює міськими вуличками. Ніби такий годинник, що відлічує час.

Юрба чекає. Я чекаю з ними.

А тоді помежи дерев, з-за повороту дороги…

Ось і вони.

Армія.

І очолює її пан Гаммар.

Пан Гаммар, котрий дома жив на бензозаправці, котрий думав злі, жорстокі речі, які хлопчикам чути не можна, той пан Гаммар, котрий стріляв у спини людям із Дального Кута, коли вони тікали.

Пан Гаммар веде армію.

Тепер я їх чую — чую, як вони виводять слова маршу, аби тримати ногу. Нога, горлає командувач у ритм маршу.

Нога.

Нога.

Нога на їхній шиї.

Отак, нога в ногу, вони виходять на площу і звертають вздовж краю, проходять поміж чоловіків і жінок — така собі нестримна сила. Пан Гаммар уже достатньо близько, аби я бачив його посмішку, а цю посмішку я добре знаю: вона б’є наповал будь-яку іншу посмішку, вона трощить усіх, це посмішка, шо домінує.

І коли він підходить блище, я вже впевнений на всі сто.

Це посмішка без Шуму.

Хтось, може один із тих чоловіків на конях, пішов назустріч армії. Хтось повіз їм ліки. Але, окрім армії, не чути ані звуку, лише тупіт ніг і стройовий марш на всю горлянку.

Нога, нога, нога на їхній шиї.

Марш завершується на площі, біля помосту. Пан Гаммар зупиняється на розі, пропускає чоловіків, котрі спиняються за помостом: усі шикуються лавами — спинами до мене, а лицем до натовпу, котрий тепер стоїть лицем до них.

Коли солдати шикуються, я починаю їх пізнавати. Пан Воллес. Пан Сміт-молоччий. Пан Фелпс, крамар. Чоловіки з Прентісстауна і ше багато, багато чоловіків, крім них.

Ця армія, коли йшла дорогою, явно розрослась.

Я бачу Івана, чоловіка зі шпихліра в Дальньому Куті, того самого, який по секрету сказав мені, шо дехто з чоловіків співчуває меровій справі. Він стоїть на чолі одного з шикуваннів і все, шо доказує його правоту, стоїть за ним, зі зброєю, на струнко, рушниці напоготові.

Останній солдат стає на своє місце одночасно з останнім приспівом.

Нога на їхній ШИЇ!

А далі лишається тільки тиша, котра котиться через Новий Прентісстаун, як вітер.

А тоді я чую, як піді мною віччиняються двері церкви.