Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 7)

Я стою в передній частині вежі і спостерігаю, як прокидаються зірки, а на долину під нами сходить ніч.

І я думаю, хоча я пробую не робити це, бо, коли думаю, тоді шлунок перевертається і мені стає зле, або в горлі стискає і стає зле, або очі намокають і стає зле.

Бо вона десь там.

(будь ласка, будь десь там)

(будь ласка, будь жива і здорова)

(будь ласка)

— Чорт забирай, ти завжди такий гучний? — різко питає мер Леджер. Я повертаюсь до нього, готовий так само відповісти, але він винувато здіймає руки. — Вибач, насправді я не такий.

Він знову починає клацати пальцями.

— Тяжко, коли в тебе так раптово відбирають ліки.

Я знову оглядаю Новий Прентісстаун, і саме цієї миті в людських оселях спалахує світло. Я практично нікого не бачив тут цілий день, бо всі сидять по хатах, певно, за наказом мера.

— То тут усі через таке проходять? — питаю.

— Ой, та в кожного вдома є свій запасик, — відповідає мер Леджер. — Думаю, їм доведеться хіба видирати ті ліки з рук.

— Не думаю, шоб це була проблема, коли підійде армія, — кажу я.

Місяці не сходять, а так, помалу видряпуються на небо, ніби їм нема куда поспішати. Вони блищать достатньо яскраво, аби освітити Новий Прентісстаун, тому я бачу, як річки прорізають містечко, але на північ звідци нема нічо — самі лише порожні підмісячні поля, а далі — крутий підйом кам’янистих круч, які формують північну стіну долини. На півночі можна ще побачити вузесеньку стежку, яка вигулькує з-за пагорбів і простує до міста, і це та сама друга дорога, якою ми з Віолою не пішли після Дальнього Кута, але якою пішов мер — і він прийшов перший.

На сході річка й головна дорога тягнуться все далі й далі, бозна куди, звертаючи поворотами, далі за горби, і в тому напрямку місто поступово рідішає і закінчується. Є ще одне: дорога, без усякої бруківки, вона веде на південь від площі, повз нові й нові будівлі, повз людські хати, у ліс, нагору, витинаючи зазубрину на верхівці.

Ото й увесь Новий Прентісстаун.

Живуть у ньому три тисячі триста душ, і всі вони принишкли по хатах, сидять там тихесенько, ніби повмирали.

Ніхто й руки не підняв — захиститися від того, що насувається: усі надіються, що як будуть достатньо покірні, як будуть достатньо слабкі, то монстр їх не з’їсть.

Невже саме тут ми весь цей час шукали порятунку?

Я бачу — щось ворушиться на площі, якась тінь, але це тільки пес. ДОДОМУ, ДОДОМУ, ДОДОМУ, я саме дочуваю, як він це думає. ДІМ, ДІМ, ДІМ.

Собаки не розуміють проблеми людей.

Собаки можуть бути щасливі, коли тільки захочуть.

Мені бракує повітря, якась сила раптом стискає груди і наповнює вологою очі.

Пробую вгамувати дихання і не думати про свого власного пса.

А щойно зір повертається, я бачу когось, хто абсолютно не схожий на пса.

Він витягнув голову вперед і спроквола веде свого коня за вуздечку через центральну площу, копита цок-цок по цеглі, і, коли підходить ближче — а бззз мера Леджера стало вже таким нав’язливим, що я не можу заснути, — я всьодно розрізняю оте.

Шум.

Посеред тиші застиглого в чеканні міста я чую Шум цього чоловіка.

А він чує мій.

— Невже Тодд Г’юїтт? — думає він.

І я чую, як його лицем розповзаєцця посмішка.

— Я шось найшов, Тодде, — каже він на всю площу, у бік вежі, бо він вирахував мене в місячному світі. Я найшов дешо твоє.

Я нічо не кажу. Я нічо не думаю.

Я просто дивлюся, як він тягнеться за спину і протягує шось до мене.

Навіть із такої віцтані, навіть просто при світлі місяців, я знаю, шо то воно.

Книжка мої мами.

У Дейві Прентісса — книжка мої мами.

2. Нога на шиї

ВРАНЦІ НАСТУПНОГО ДНЯ коло підніжжя вежі шумно і швидко будують поміст із мікрофоно, а поопівдні тут збираються чоловіки Нового Прентісстауна.

— Нашо все те? — питаюся, дивлячись на них згори.

— А ти як думаєш? — каже мер Леджер, який сидить у темному кутку, потираючи скроні, і його Шум бзззикає собі далі, гарячий і металічний. — Знайомитися з нашим новим головою.

Чоловіки багато не говорять, лиця бліді і похмурі, хотя хтозна, шо вони собі думають — Шуму ж не чути. Але вони охайніші, аніж чоловіки в мойму містечку, у всіх короткі зачіски, усі вони добре поголені і краще вбрані. Чимало кругленьких і м’яких, як мер Леджер.

Певно, Притулок — досить зручна місцина, де чоловікам щодня не доводиться боротися за виживання.

Може, проблема якраз у цьому — у надлишку комфорту.

Мер Леджер пирхає сам до себе, але нічо не каже.

Чоловіки мера Прентісса гарцюють на конях, вони розсипалися по стратегічних позиціях на всій площі, їх десятеро чи дванадцятеро; з рушницями напоготові вони пильнують, аби всі добре поводились, але, швидше, на них вплинула загроза з боку армії, шо наближається до міста. Я бачу пана Тейта, пана Морґана, пана О’Гейра, усіх тих чоловіків, із котрими я виріс, чоловіків, котрих я щодня бачив як фермерів, тоді вони були просто чоловіками, а віднедавна стали чимось іншим.

Дейві Прентісса ніде не видно, але через саму думку про нього мій Шум знов починає бушувати.

Певно, він спустився назад із горба, чи куда там його затягнув той кінь, та й знайшов рюкзак. А там шо було — тільки трохи рваного одягу та книжка.

Мамина книжка.

Мамині слова до мене.

Написані, коли я народився. Написані до того, як вона померла.

До того, як її вбили.

Моєму дивовижному синові, котрий, клянуся, може зробити цей світ крашчим.

Слова, які мені прочитала Віола, бо я не міг…

А тепер — Дейві, дідько, Прентісс…

— Чи не міг би ти, — цідить крізь зуби мер Леджер, — бодай спробувати…

Він прикушує язик і винувато дивиться на мене.

— Вибач, — каже він вже вмільйонне, відколи пан Коллінз розбудив нас сніданком.

Перш ніж я встигаю відповісти, я зненацька віччуваю укол у серце, і це так несподівано, шо я аж хапаю ротом повітря.

Знову визираю надвір.

Там сходяться жінки Нового Прентісстауна.

Спершу вони з’являються віддалік: малими групками вони виходять з бічних вуличок і тримаються подалі від чоловіків, точніше, їх там стримують кінні чоловіки мера.

Я віччуваю їхню Тишу так, як чоловічу не віччуваю. Це ніби якась втрата, ніби величезне скупчення скорботи супроти усього гамірного світу, такшо мої очі знов мокріють, але я притискаюся блишче до вікна, пробую їх побачити, пробую побачити кожну з них.

Намагаюся розгледіти, чи вона тут.

А її нема.