Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 6)

Я повертаюся до кімнати.

Мої очі помалу звикають до слабкого світла, але тут, здаєтця, немає нічого, крім дощок і слабкого запашку. Церковні шнурки висять метри за два від кожної стіни. Я дивлюся угору і бачу, шо вони міцно прив’язані до звонів, аби в них можна було позвонити. Я зиркаю вниз, у яму, але там занадто темно, аби роздивитися, шо робиться внизу. Певно, просто тверда цегла.

Але два метри — то не є так багато. Можна легко доскочити, і вхопитися за шнурок, і злізти донизу.

Але…

— Насправді це геніальний план, — каже голос із дального кута.

Я віцтрибую, наїжачуюсь Шумом. Чоловік стоїть там, де він допіру сидів, — ше одна БезШумна людина.

Але…

— Якщо спробуєш спуститися по цих мотузках, які так спокусливо висять у межах доступу, — продовжує він, — усе місто про це дізнається.

— Ти хто? — питаю я, і хоч віччуваю, шо мій шлунок став невагомий і злетів кудись угору, стискаю кулаки.

— Так-так, — каже він, — чути, що ти не з Притулку, — він звертає за ріг, аби на його лице потрапило світло. Я бачу підбите око і россічену губу, яка виглядає так, ніби тількишо покрилася струпом. Йому, мабуть, компресів забракло.

— Аж цікаво, як то швидко забуваєш гучність цього всього, — каже він майже сам до себе.

Це маленький чоловічок, нищий за мене, а ще ширший і старший за Бена, але ненабагато; ше я бачу, шо він якийсь м’який, навіть на лиці. За нагоди я міг би відлупцювати цю м’якість.

— Так, — каже він, — гадаю, ти зміг би.

— Ти хто? — знов питаю я.

— Хто я? — тихенько повторює чоловік, а тоді раптом підвищує голос, ніби щось грає, — я Кон Леджер, хлопчику, мер Притулку, — він отупіло всміхаєцця. — Але не мер Нового Прентісстауна, — він трошки хитає головою, тоді дивиться на мене. — Ми навіть дали біженцям ліки, коли вони почали до нас прибувати.

А тоді я бачу, шо то він не всміхаєцця, то він кривицця.

— Боже милий, хлопче, — каже він, — який же ти Шумний.

— Я не хлопчик, — кажу я, не опускаючи кулаки.

— Абсолютно не розумію, яке наразі це має значення.

Я хочу сказати десять міліонів речей, але цікавість перемагає:

— То існують ліки? Від Шуму?

— О так, — каже він, а його лице трошки шарпається, ніби він попробував шось гидке, — це місцева рослина з природними нейрохімікатами. Плюс ще кілька компонентів, які ми самі могли синтезувати — і ласкаво прошу. У Новому Світі нарешті запала тиша.

— Але ж не в усьому Новому Світі?

— Звісно ж, ні, — каже він і повертається, визирає з прямокутника, заклавши руки за спину, — такі ліки непросто зробити, розумієш? Повільний довгий процес. Ми опанували його тільки під кінець минулого року, і то після двадцяти років випробувань. Ми зробили достатньо для себе і якраз планували почати експорт, коли…

Він затихає, похмуро дивлячись на місто внизу.

— Коли ви здалися, — кажу я, а мій Шум гуркоче, низький і червоний, — як останні боягузи.

Він повертається назад до мене, але ця здригнута посмішка зникла, вона геть зникла.

— І чого б я мав перейматися, що про це думає якийсь хлопчик?

— Я не хлопчик, — знов кажу я, а мої кулаки, невже вони дотепер стиснуті? Точно, так і є.

— Ясно що хлопчик, — каже він, — бо чоловік чітко розпізнає той вибір, що йому доводиться робити перед лицем забуття.

Я примружую очі.

— Навряччи ти зможеш мені розказати шось нове про забуття.

Він ледь помітно кліпає, мабуть, вбачив правду моїх слів у моєму Шумі, ніби Шум — яскраві спалахи, шо пробують його засліпити. Відтак він розслабляється.

— Пробач, — каже він, — це не я. — Він підносить руку до лиця і потирає його, здригаючись від набряку на оці. — Ще вчора я був доброчинним мером чудового містечка, — він сміється, ніби з жарту, який розуміє лише він сам, — але це було вчора.

— Скільки людей у Притулку? — питаю я, бо не готовий облишити цікаву тему.

Він оглядає мене.

— Хлопче…

— Мене звати Тодд Г’юїтт, — кажу я, — називайте мене просто містер Г’юїтт.

— Він пообіцяв нам новий початок…

— Навіть я знаю, що він брехло. Отже, скільки людей?

Він зітхає.

— Разом із біженцями три тисячі триста.

— Його армія — навіть не третина від цього. Ви могли битися.

— Жінки і діти, — каже він, — фермери.

— Жінки і діти билися в інших містах. Жінки і діти гинули.

Він підходить блище, його лице лютіє:

— Так, а тепер жінки і діти цього міста не загинуть! Бо я домовився про мир!

— То це мир підбив тобі око, — уточнюю я, — і розсік губу?

Він ще секунду дивиться на мене, тоді сумно форкає.

— Слова мудреця, — каже він, — голосом босяка.

І повертається назад до свого отвору.

Саме тоді я помічаю низеньке бзззззз.

Знаки питання заповнюють мій Шум, але перш ніж я розкриваю рота, мер, бо це ж старий мер, відповідає:

— Так, це ти мене чуєш.

— Вас? — я здивований. — А як же ліки?

— А ти б дав переможеному ворогу його улюблені ліки?

Я облизую верхню губу.

— Він вертається? Шум?

— О так, — він знову повертається до мене, — якщо не випити щоденну дозу, він знову тут як тут. — І він повертається у свій куток, і поволеньки сідає. — Ти помітиш, що тут немає туалетів, — каже він, — тож наперед прошу вибачити за деякі незручності.

Я дивлюся, як він сідає, а мій Шум і досі голосний, червоний і роз’ятрений, у нього повно питань.

— Це ти був, якщо я не помиляюсь? — питає він. — Сьогодні зранку — той, задля кого розчистили місто? Це тебе наш новий Президент особисто привітав верхи на коні?

Я йому не відповідаю. Але відповідає мій Шум.

— То хто ж ти такий, Тодде Г’юїтте? — питає він. — Збіса це ти такий особливий?

А оце, — думаю я, — насправді дуже цікаве запитання.

Ніч западає швидко і непроглядно; мер Леджер стає не такий балакучий, він клацає пальцями більше і більше, аж поки нарешті не витримує і починає ходити. Тим часом його бззззз стає чимдуж голоснішим, і ось тепер воно таке голосне, що навіть якби ми хотіли поговорити, то мусили би горлати.