Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 5)

Він заходить мені за спину і накладає ше один компрес на вузли, шо стягують мої зап’ястки, і тоді масажує їх великими пальцями, повертаючи чутливість моїм рукам.

— Ти ще матимеш час, — каже він, — навчитися мені довіряти. Можливо, навіть вподобаєш мене. Можливо, навіть думатимеш про мене як про нового батька, Тодде.

Я почуваюся так, ніби мій Шум тане від усіх ліків, весь біль зникає, я зникаю разом із ним, ніби мер мене таки вбиває, але ліками замість тортур.

Я не можу стримати плач від горла, від очей, від голосу.

— Будь ласка, — кажу я, — будь ласка.

Але я не знаю, шо я маю на увазі.

— Війна закінчилась, Тодде, — повторює мер. — Ми творимо новий світ. Ця планета нарешті повністю виправдовує своє ім’я. Повір мені на слово, коли ти все побачиш, тобі й самому закортить стати частиною того, що ми робимо.

Я видихаю в темноту.

— Ти можеш вести за собою людей, Тодде. Ти довів, що ти дуже особливий.

Я далі дихаю, пробую зосередитись на диханні, але чую, шо потрохи пливу.

— Звідки мені знати? — нарешті питаю я, і мій голос тепер не схожий на голос — самий лише скрегіт і стогін. — Звідки мені знати, шо вона ше жива?

— Нізвідки, — каже мер. — Повір мені на слово.

І знов чекає.

— Якшо я це зроблю, — кажу я, — якшо я зроблю то, шо ти кажеш, ти її врятуєш?

— Ми зробимо все необхідне, — каже він.

Без болю вічуття такі, ніби в мене зовсім нема тіла, ніби я такий собі привид у кріслі, незрячий і вічний.

Ніби я вже помер.

Бо як знати, чи ти живий, якшо тобі не боляче?

— Ми — це вибір, який ми робимо, Тодде, — каже мер, — не більше й не менше. Я б хотів, щоб ти обрав сказати мені її ім’я. Я б дуже сильно цього хотів.

Під пов’язками лише темрява.

Лише я, сам у чорноті.

Наодинці з його голосом.

Я не знаю, шо робити.

Я нічо не знаю.

(шо мені робити?)

Але якшо є можливість, якшо є хоть найменший шанс…

— Це справді така серйозна жертва, Тодде? — каже мер, слухаючи, як я думаю. — Тут, наприкінці минулого? На початку майбутнього?

Ні. Ні, я не можу. Він брехун і вбивця, і всьодно, шо він каже…

— Я чекаю, Тодде.

Але раптом вона жива, він же міг залишити її живою…

— Це, вважай, твій останній шанс, Тодде.

Я здіймаю голову. Від руху компреси трошки зсовуюцця, і я мружуся від світла, мружуся на лице мера.

Воно порожнє, як і досі.

Це порожня мертва стіна.

З таким самим успіхом я міг би говорити в безодню.

З тим самим успіхом я теж міг би бути безоднею.

Я відвожу очі. Я опускаю їх.

— Віола, — промовляю я в килим. — Її звати Віола.

Мер протяжно і дуже втішено зітхає.

— Чудово, Тодде, — каже він. — Дякую.

Тоді повертається до містера Коллінза.

— Закрий його.

Частина 1

Тодд у вежі

1. Старий мер

МІСТЕР КОЛЛІНЗ ПІДШТОВХУЄ МЕНЕ вгору вузькими сходами без вікон, угору і ше раз угору, повертаючи на крутих східницях, але завжди чітко вгору. І коли я думаю, шо мої ноги більше не витримають, ми досягаємо дверей. Він відкриває і грубо заштовхує мене всередину, і я падаю в кімнату, на дерев’яну підлогу; мої руки так задубли, шо не можу спинити падіння, тому я лише стогну і лягаю на бік.

І бачу, шо просто піді мною — тридцятиметрова прірва.

Містер Коллінз регочеться, дивлячись, як я задкую від прірви. Я на приступці завширшки, може, з п’ять дошчок, вона тягнеться попід стінами квадратної кімнати. А всередині кімнати — просто здоровенна дірка та ше пару шнурків звисають по центру. Я слідкую за шнурками до самої гори — до високої шахти, в якій висить найбільший комплект дзвонів, які я бачив за все житя, два з них звисають з одної дерев’яної балки, а які вони здоровенні, величиною з цю кімнату, а в боках вежі вирізані арки, ну, шоби ті дзвони було добре чути.

Я піцтрибую, коли містер Коллінз голосно зачиняє двері, зачиняє їх зі звуком хррц-клац, і цей звук відбирає в мене останню надію на втечу.

Я встаю і схиляюся до стіни, поки знову не можу дихати.

Заплющую очі.

Я Тодд Г’юїтт, — думаю я, — Я син Кілліана Бойда і Бена Мура. Мій день народжена через чотирнацять днів, і я чоловік.

Я Тодд Г’юітт, і я чоловік.

(той самий, шо сказав меру, як її звати)

— Вибач мені, — шепочу я сам до себе. — Мені дуже шкода.

Невдовзі я розплющую очі і роззираюся. На рівні очей на цьому поверсі вежі по периметру тягнуцця маленькі прямокутні отвори, по три на кожній стіні, і з них крізь пилюку ллється вечірнє світло.

Я просуваюся до найближчого отвору. Очевидячки, я десь у церковній дзвіниці і дуже високо згори дивлюся назовні, на центральну площу, кудою я вперше в’їхав до міста — лише цього ранку, але так здаєцця, немов ціле житя тому. Вечоріє, такшо я, певно, деякий час пролежав у відключці, і за цей час він міг зробити їй шо хоч, за цей час він міг…

(заткнися, просто заткнися)

Я дивлюся на площу. Дотепер порожня, дотепер тиха площа в мовчазному місті, місті без Шуму, місті, яке чекає, коли армія прийде його завоювати.

Місто, яке навіть не спробувало дати відсіч.

Мер просто підійшов до міста, і тут усі разом капітулювали. Іноді чутки про армію не менш вбивчі за саму армію — так він мені казав, і чи ж не його правда?

Ми сюди так довго бігли, спішили щодуху і не думали, як виглядатиме Притулок, коли ми в ньому опинимось, не казали нічо вголос, але надіялися, шо тут буде безпечно, шо тут буде рай.

Для вас обох ше є надія, — так Бен казав.

Але він помилявся. Це був узагалі не Притулок.

Це був Новий Прентісстаун.

Я похмурий, бо віччуваю, як у грудях починає тиснути, і дивлюся в західний кінець площі, над деревами, котрі переходять у дальші тихі будинки і вулиці, перевожу погляд на водоспад, котрий зовсім близько звідси гуркотить із краю долини вниз, споглядаю, як дороги зиґзаґами піднімаюцця на пагорб біля водоспаду — ті дороги, де я бився з Дейві Прентіссом-Молоччим, ті дороги, де Віола…