Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 4)

— БРЕХЛО І ВБИВЦЯ! — кричу я, а у вухах дотепер звенить від удару.

Містер Коллінз б’є мене вдруге, тепер з іншого боку, ніби дерев’яною балкою.

— Я не ворог тобі, Тодде, — знову каже мер. — Будь ласка, не змушуй мене і далі це робити.

Моя голова розламується, такшо я мовчу. Я не можу нічо сказати. Я не можу сказати те, шо йому треба. І не можу сказати нічо іншого, бо тоді мене знов лупцюватимуть.

Це кінець. Це має бути кінець. Вони мене живим не випустять. І вони не випустять її живою.

Це має бути кінець.

— Я сподіваюся, що це кінець, — каже мер, і тепер в його голосі ніби звуки правди. — Я сподіваюся, ти мені розкажеш те, що я хочу знати, і ми зможемо все це припинити.

А тоді він каже…

Тоді він каже…

Він каже: «Будь ласка».

Я піднімаю голову, кліпаю очима крізь синці, шо набрякають навколо моїх очей.

На його лиці стурбованість, такий вираз, майже благання.

Шо за фігня? Шо це збіса за фігня?

І я знову чую гудіння в себе в голові…

Не так, як чути чийсь інший Шум…

БУДЬ ЛАСКА — ніби це каже мій власний голос…

БУДЬ ЛАСКА — ніби це кажу я сам…

Воно тисне на мене…

Десь усередині…

Я тепер почуваюся всередині так, ніби хочу сказати…

БУДЬ ЛАСКА…

— Те, що ти думаєш, ніби дешо знаєш, Тодде, — каже мер, його голос досі повторюєцця всередині мої голови, — воно все дурня.

А тоді я пригадую…

Я пригадую Бена…

Я пригадую, як Бен каже мені те саме…

Той самий Бен, котрого я втратив…

І мій Шум негайно твердне, просто зразу. Відрізає його.

З лиця мера зникає благаючий вираз.

— Гаразд, — каже він і трошки хмуриться. — Але пам’ятай, що це твій вибір, — стає прямо. — Отже, як її звати?

— Ти знаєш, як її звати.

Містер Коллінз б’є мене в голову збоку.

— Як її ім’я?

— Ти сам знаєш…

Бух, іще один удар, цього разу з іншого боку.

— Як її звати?

— Ні.

Бух.

— Скажи мені, як її звати.

— Ні!

БУХ!

— Ім'я, Тодде?

— ЙДИ НАФІГ!

Мабуть, замість «фіг» я кажу шось інше, бо містер Коллінз б’є так сильно, шо моя голова відкидається назад, стілець губить рівновагу і я таки падаю набік, на підлогу, разом зі стільцем. Я гепаюсь на килим, а руки зв’язані, такшо я не можу виставити їх перед собою; очі наповнююцця маленькими Новими Світами — і зрештою світ переді мною згасає.

Я видихаю в килим.

Носаки мерових черевиків наближаюцця до мого лиця.

— Я тобі не ворог, Тодде Г’юїтте, — ше раз каже він, — Просто скажи мені, як її звати, і це все припиниться.

Я вдихаю і викашлюю те, шо вдихнув.

Вдихаю ше раз і кажу те, шо хотів сказати.

— Ти вбивця.

Ше одна тиша.

— Ну, хай так, — каже мер.

Його ноги віддаляюцця, і я віччуваю, як містер Коллінз піднімає мого стільця з підлоги разом зі мною і моє тіло стогне під власною вагою, і от я знову сиджу в центрі кола, шо міниться всіма кольорами веселки. Мої очі так набрякли, шо я взагалі ледве бачу містера Коллінза, хоч він просто тут, перед моїм носом.

Я чую, шо мер знову за маленьким столиком. Я чую, як він по тому столику шось пересуває. Знову чую шкрябаня металу.

Я чую, як він стає біля мене.

І після всіх цих його обіцянок настає, нарешті, кінець.

Кінець мені.

Мені шкода, — думаю я, — Мені дуже, дуже шкода.

Мер кладе руку мені на плече, і я відшарпуюсь від неї, але він руку не забирає, просто рівномірно тисне на мене, я не бачу, шо в нього в другій руці, але він шось підносить до мене, до мого лиця, шось тверде і металеве і наповнене болем, воно готове завдати мені страждань і закінчити моє життя, але у мене в глибині є схованка, куди мені треба залізти, подалі від цього всього, глибоко всередину, у темряву, та я знаю, шо тоді точно кінець, край усьому, бо я ніколи звітти не виберусь і він уб’є мене і вб’є її, нема ні шансів, ні життя, ні надії — нічого.

Ой, як шкода.

І мер притуляє до мого лиця компрес.

Я хапаю ротом повітря від цієї прохолоди і шарпаюся від його рук, але він лагідно притискає компрес до ґулі на моєму чолі, до ран на моєму лиці і бороді, і його тіло так близько, шо я відчуваю його запах та його чистоту, дерев’яний запах його мила, а подих з його носа овіває мою щоку, його пальці торкаюцця моїх порізів майже ніжно, обробляють набряк навколо моїх очей, розсічені рани на моїй губі, і я віччуваю, шо компреси починають працювати майже моментально, я віччуваю, шо набряк відразу сходить, знеболювальні затоплюють моє тіло, і на мить я думаю — о, які чудові компреси в Притулку, майже як її компреси, і полегшеня приходить так швидко, так несподівано, шо мені стискає горло і я мушу ковтнути слину.

— Я не такий, як ти собі уявляєш, Тодде, — тихенько каже мер мені на вухо, накладаючи ще один компрес мені на шию, — Я не робив речей, які ти думаєш, що я робив. Я попросив свого сина привести тебе назад. Я не просив його ні в кого стріляти. Я не доручав Аарону тебе вбивати.

— Яке ж ти брехло, — кажу я, але мій голос слабкий, і я тремчу від намагання не пропустити в нього сльози (заткнись же).

Мер накладає ше кілька компресів на синці на моїх грудях і на животі, так ніжно, шо я заледве це витримую, так ніжно, ніби йому майже не байдуже на те, як я почуваюсь.

— Мені байдуже, що ти думаєш, Тодде, — каже він. — Але ти ще встигнеш зрозуміти, що я кажу правду.