Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 88)
— Я ТЕБЕ ВБ’Ю!
Її тримають під водою…
— ВІОЛО! ВІОЛО!…
Але Дейві…
Хто б міг подумати, що саме Дейві…
Дейві кладе цьому край.
— Пусти її! — раптом кричить він, кидаючись зі свого кутка. — Господи, ти її вб’єш! — і він хапається за раму, піднімає її з води, а мер дає пану Гаммару знак не втручатися, і тоді Дейві піднімає Віолу назад із води, її горло клекоче, коли вона набирає повітря і негайно викашлює його назад, разом зі всією водою.
Хвилину ніхто нічо не каже, мер просто дивицця на сина, як баран на нові ворота.
— Всмислі, як вона нам поможе, якщо помре? — каже Дейві тремким голосом, очі уникають чужих поглядів. — Я про це.
Мер мовчить. Дейві задкує від рами і повертаєцця на своє місце біля дверей.
Віола кашляє, звисає в путах, а я так тісно притискаюся до вікна, ніби пробую перелізти
— Ну, — каже мер, закладаючи руки за спину, дивлячись на Дейві. — Думаю, ми так чи так дізналися все, що нам треба було знати.
Він підходить до кнопки на стіні і натискає її.
— Тодде, можеш повторити те, що ти раніше сказав?
На звук мого імені Віола підводить голову.
Мер підходить назад, до рами, підводить стержні, які глушать Шум, від її лиця, і вона починає роззиратися, бо раптом чує мій Шум.
— Тодде? — питає вона. — Ти там?
— Я тут, — гукаю я, тепер мій голос відлуняє в цілому Залі, і всі мене чують.
— Будь ласка, повтори те, що ти сказав кілька хвилин тому, Тодде, — мер знову дивиться на мене, — щось там про сьогодні на заході?
Віола дивиться туди, куди й мер, на її лиці — подив, подив і шок.
— Ні, — шепоче вона, і її шепіт гучніший за будь-який крик.
— Віола заслуговує почути це від тебе, Тодде, — каже мер.
Він знав. Він увесь цей час чув мій Шум, ясно-шо чув, він чув мій крик, навіть якшо вона не чула.
— Віоло? — питаю я, і це звучить благально.
І вона дивиться в зеркало, шукає, де я міг би бути.
— Не кажи йому, — просить вона, — прошу, Тодде, не треба…
— Ще разочок, Тодде, — каже мер, опускаючи руку на мокру раму, — або вона знову піде під воду.
— Тодде, ні! — горлає Віола.
— Ти виродок! — горлаю я. — Я тебе вб’ю, клянуся, Я ТЕБЕ ВБ’Ю!
— Не вб’єш, — відповідає він, — і ми обоє це знаємо.
— Тодде, прошу, ні…
— Скажи, Тодде. Де й коли?
І він починає опускати раму.
Віола намагається триматись хоробро, але її тіло стискається і викручується, намагаючись не пустити себе у воду.
— Ні! — кричить вона. — НІ!
Прошу прошу прошу…
— НІ!
Віоло…
— Сьогодні на заході, — кажу я, і мій голос, помножений підсилювачем, заглушує її крики, Шум Дейві, мій власний Шум — усе заповнює мій голос. — Через перевал у долину на південь від собору.
— НІ! — кричить Віола…
І вираз її лиця…
Вираз її лиця через
І мої груди розриваються навпіл.
Мер дістає з води раму, витягує Віолу з води, садовить її.
— Ні, — шепоче вона.
І тільки тоді вона насправді починає плакати.
— Дякую, Тодде, — каже мер. Тоді повертається до пана Гаммара. — Капітане, ви знаєте, де і коли. Передайте накази капітанам Морґану, Тейту та О’Гейру.
Пан Гаммар стає струнко.
— Так точно! — каже він тоном, ніби щойно щось виграв. — Я візьму всіх вільних чоловіків. Вони й не дізнаються, звідки стріляли.
— Візьми мого сина, — каже мер, киваючи на Дейві, — хай побачить стільки битви, скільки зможе перетравити.
Дейві знервований, але також гордий і захоплений, не помічає дивної посмішки на лиці пана Гаммара.
— Йдіть, — каже мер, — і полонених не брати.
—
Дейві салютує батькові, намагаючись вкласти у свій Шум якнайбільше хоробрості. Він дивиться в дзеркало — то погляд для мене, співчутливий погляд, його Шум наповнений страхом, захопленням і знову страхом.
Тоді він виходить за паном Гаммаром.
І ми залишаємось утрьох: я, Віола і мер.
Я можу хіба дивитися на неї, як вона висить на рамі, голова звішена, плаче, прив’язана і промокла, від неї лине такою скорботою, що я майже відчуваю її шкірою.
— Подбай про свою подругу, — каже мені мер, знову просто по той бік скла, лице близько до мого, — а я повертаюся у свій спалений дім, готуватись до нового світанку.
Він навіть оком не кліпає, таке враження, ніби тут нічо не сталося.
У ньому немає нічого людського.
— Навпаки, надто людське, Тодде, — каже він, — вартові проведуть вас обох до церкви, — він здіймає брову, — треба добре попіклуватися про ваше майбутнє.
36. Поразка
Я ЧУЮ, ЯК ТОДД заходить до кімнати, я також чую, як його Шум заходить першим, але навіть не повертаю голови.
— Віоло? — питає він.
Я так само не дивлюся.