Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 90)

Я обвиваю його рукою за шию. Він пробує всміхнутися.

Усмішка крива, як завжди.

— Ми шось ніяк не можемо припинити рятувати одне одного, — каже він, — ми колись-то будемо квити?

— Сподіваюся, ні, — відповідаю.

Він знову хмуриться, і я бачу, як у його Шумі біжать хмари.

— Вибач, — тихенько каже він.

Я хапаюся за тканину його сорочки і міцно стискаю.

— І ти мені теж.

— То ми одне одного пробачаємо? — на його губах знову крива усмішка. — Знову те саме?

І я дивлюся просто в його вічі, так глибоко, як лише можу сягнути, бо я хочу, аби він мене почув, аби він тільки почув мене з усім, що я хочу сказати, усім, що я відчуваю і хочу сказати.

— Завжди, — кажу йому, — і щоразу.

Він відносить мене на стілець, тоді підходить до дверей і починає гупати.

— Випустіть! — кричить він.

— Це щось та означає, Тодде, — кажу я, намагаючись глибоко не дихати, бо ноги досі пульсують, — і це треба буде запам’ятати.

— Шо саме? — він знову гупає у двері, але тихенько ойкає, бо збив собі руки.

— Мер знає, що я твоя слабкість, — пояснюю, — йому досить пригрозити мені, аби ти зробив усе, що він захоче.

— Авжеж, — каже Тодд, не озираючись, — так, я це вже знаю.

Він не зупиниться.

Тодд повертається до мене, руки стиснуті в кулаки.

— Він більше тебе й пальцем не торкнеться. Ніколи знову.

— Ні, — я хитаю головою і здригаюсь від болю, — так не можна, Тодде. Його треба зупинити.

— І чому ти думаєш, що саме нам треба його зупинити?

— Хтось же мусить, — я вигинаю спину, щоби прибрати з ніг чимбільше ваги, — він не переможе.

Тодд починає копати двері.

— То хай твоя нянечка то зробить. Якось до неї доберемося, попередимо їх і заберемося звіцци.

— Куди?

— Гадки не маю, — він шукає щось таке, чим можна стукати у двері, — ну, гайнемо в одне з тих покинутих поселень. Заховаємось, поки твої кораблі не прилетять.

— Він розіб’є нянечку Койл і піде просто по кораблі, — я повертаю голову вслід за ним і ледь зойкаю. — Тодде, коли люди приземляться, вони переважно спатимуть. Він може задавити охорону, а решту тримати уві сні, скільки йому захочеться. Йому навіть не доведеться їх будити.

Він зупиняє пошуки.

— Це правда?

Я киваю.

— Коли він знищить Відповідь, хто зможе його зупинити?

Він знову стискає і розтискає кулаки.

— Мусимо ми.

— Спершу мусимо знайти Відповідь, — кажу, намагаючись стати на ноги, — попередимо їх…

— Також попередимо, хто ними керує.

Я зітхаю.

— Доведеться зупинити їх обох, чи не так?

— Ну, мабуть, це не так і складно, — каже Тодд. — Розкажемо Відповіді все про твою нянечку і тоді хтось інший їх очолить, — він дивиться на мене, — може, це будеш ти.

— А чому не ти? — я витрачаю хвилину на те, щоб хоч якось перевести подих. Стає все важче, — хай там що, але звідси треба забиратися.

Тоді двері раптом відчиняються.

Там стоїть солдат із рушницею.

— Маю наказ доправити вас обох до собору, — каже він.

Я його, здається, впізнаю.

— Іване, — каже Тодд.

— Лейтенанте, — киває Іван, — але в мене наказ.

— Ти з Дальнього Кута, — кажу я, але він дивиться на Тодда, не кліпає. Я чую щось у його Шумі, щось…

— Лейтенанте, — знову каже він, таким тоном, ніби це якийсь сигнал.

Я дивлюсь на Тодда.

Що він робить?

— Отже, маєш накази, — Тодд цілком зосереджуюється на Івані. Я чую, як між їхніми Шумами щось літає, швидко і неясно, — рядовий Ферров!

— Так, сер, — Іван стає струнко, — накази від старшого офіцера.

Тодд дивиться на мене. Я чую, як він думає.

Що коїться?

Я бачу, як у Шумі Тодда з’являється Лі. Він повертається до Івана.

— Тут є ще один в’язень? Хлопець? Кудлатий блондин?

— Так, сер, — відповідає Іван.

— Якби я наказав відвести мене до нього, ти б це зробив?

— Лейтенанте, ви тут старший офіцер, — Іван дивиться на Тодда пильніше, — тож маю виконувати всі ваші накази.

— Тодде? — я помалу починаю розуміти.

— Я вже давно пробував розказати вам, Лейтенанте, — Івану не терпиться щось розказати.

— Тут є хтось у вищому за мене званні? — питає Тодд.

— Ні, сер. Тільки я і варта. Решта всі пішли на війну.

— Скільки вартових?

— Шістнадцятеро, сер.