Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 89)

Все скінчилося.

Ми програли.

Я відчуваю його руки на путах своїх зап’ястків, тягну, нарешті вириваюся, але рука досі так задубіла від мотузки, що коли її відпускає, вона починає боліти ще сильніше, ніж коли була прив’язана.

Мер Прентісс переміг. Нянечка Койл спробувала мною пожертвувати. Якщо мені не брехали, то Лі у тюрмі, а може, й уже мертвий. Медді загинула просто так. Корін загинула просто так.

А Тодд…

Він обходить мене, аби зняти другу пов’язку, а коли я падаю з рами, він ловить мене і ми вдвох обережно опускаємося на підлогу.

— Віоло? — питає він, притискаючи мене до себе, і моя голова біля його грудей, і вода, що ллється з мене, просочує його запилюжений однострій, я розкинула руки в боки, ні за що не можу вхопитися, металева смужка пульсує.

І я дивлюся на блискучу срібну 3 на його плечі.

— Відпусти, — кажу я.

Але він мене тримає.

— Відпусти, — гучніше кажу я.

— Ні, — відповідає він.

Я намагаюсь його відштовхнути, але мої руки такі слабкі, я така втомлена, а все ж закінчилось. Так, усе пропало.

Він мене не відпускає.

Я знову починаю плакати і відчуваю, що він притискає мене сильніше, я плачу сильніше, а коли мої руки знову трохи можуть рухатись, я його обіймаю, і плачу ще сильніше від того, як він почувається, і як він пахне, і як звучить його Шум, і як він мене обіймає, і вся ця його тривога, і турбота, й опіка і його м’якість…

І я не уявляю, наскільки мені його бракувало.

Але він сказав меру…

Він сказав йому…

І я мушу знову спробувати його відштовхнути, хоч навіть не можу на це здобутися.

— Ти йому сказав, — кажу, давлячись словами.

— Вибач, — каже він із широко розплющеними очима, а я в його Шумі: ось я топлюся у воді, а він лупить дзеркало з іншого боку, навіть гірше, я бачу, як він почувався, бачу, яка безнадійна ця клята ситуація і що він не міг мене врятувати…

І його лице таке стурбоване.

— Віоло, прошу, — він благає, — прошу.

— Він їх уб’є, — пояснюю я, — усіх до одного. Там Вілф, Тодде. Вілф.

Він нажаханий.

— Вілф?

— І Джейн, — додаю, — і ще багато інших, Тодде, дуже багато. Він їх переб’є, і то буде кінець. То буде кінець усього.

Його Шум чорніє, порожніє, він ніби осідає біля мене, розплюскує маленьку калюжку, що назбиралася під нами.

— Ні, — каже він, — о, ні.

Я не хочу це казати, але чую, як мій голос це таки каже.

— Ти зробив саме те, чого він хотів. Він знав, як видобути з тебе інформацію.

Він дивиться на мене:

— Який у мене вибір?

-— Треба було дати їм мене вбити!

І він дивиться на мене, і я бачу, як його Шум пробує мене знайти, пробує знайти справжню Віолу десь глибоко під усією маячнею і болем, я бачу, як він шукає…

І на мить я хочу, щоби він мене і не знайшов.

— Треба було дати їм мене вбити, — знову тихо кажу.

Але ж він не міг, чи не так?

Не міг це зробити і лишитися собою.

Не міг зробити це і лишитися Тоддом Г’юїттом.

Хлопчик, що не може вбивати.

Чоловік, що не може.

Ми — це вибір, який ми робимо.

— Треба їх попередити, — кажу я, відчуваючи сором і не дивлячись йому в очі, — якщо це можливо.

Я хапаюся за край ванни з водою, щоби стати на ноги. Кісточки прострілює біль. Я скрикую і знову валюся вперед.

І знову він мене ловить.

— Мої ноги, — кажу я. Ми дивимось на ноги, вони босі, набряклі, переливаються гидкими відтінками синього і чорного.

— Відведемо тебе до цілительки, — він обнімає мене руками і піднімає.

— Ні, — зупиняю його, — треба попередити Відповідь. Це найважливіше.

— Віоло…

— Їхні життя важливіші за будь-які…

— Вона спробувала тебе вбити, Віоло. Вона спробувала тебе підірвати.

Я важко дихаю, намагаючись не відчувати біль, що пульсує у ногах.

— Ти їй нічого не винна, — каже він.

Але я відчуваю дотики його рук і розумію, що все на світі вже не здається таким неможливим. Я відчуваю, як Тодд мене торкається, у мене в животі піднімається злість, але не на нього, тому я, лаючись, знову встаю і спираюся на нього, аби не впасти.

— Я їй винна, — кажу я, — винна їй той вираз лиця, коли вона побачить, що я жива.

Пробую зробити маленький крочок, але це все занадто. Я знову ридаю.

— У мене є кінь, — каже він, — можу посадити тебе.

— Він же нас не випустить. Він сказав, що варта проведе нас назад до нього.

— Дзуськи, — відповідає він, — це ми ще побачимо.

Він ще міцніше обвиває мене за шию рукою і нахиляється, підсовуючи іншу руку мені під коліна.

І підносить мене в повітря.

Від болю в розтягнутих кісточках я знову плачу, але він таки мене піднімає, щоб перенести, як тоді на схилі в Притулку.

Він піднімає мене.

Він теж те пам’ятає. Я бачу в його Шумі.