Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 87)
Вибач…
Будь ласка, вибач…
— ЦЕ СТАНЕТЬСЯ СЬОГОДНІ УНОЧІ! — горлаю я, — ЩОЙНО СОНЦЕ ЗАЙДЕ! ЧЕРЕЗ ПЕРЕВАЛ НА ГОРБІ, НА ПІВДЕНЬ ВІД СОБОРУ! СЬОГОДНІ!
І тисну на кнопку і горлаю знову і знову…
— СЬОГОДНІ ВНОЧІ!
А вона борсається під водою…
Але всі поводяцця так, ніби мене й не чути.
Бо він вимкнув звук…
Він, матері його трясця,
Я вертаюся до вікна і гупаю…
Але ніхто не рухаєцця…
А вона під водою…
Хай я тут собі лупаю в скло обома кулаками…
Чому воно не б’єцця…
Чому воно, дідько, не
Мер подає знак, і пан Гаммар піднімає її раму. Віола хапає повітря великими жадібними ковтками, її волосся — довше, ніж я пригадую, — поприлипало до лиця, позабивалось у вуха, вода стікає з неї потужними струменями.
— Все у твоїй волі, Віоло, — каже мер, — просто скажи мені, коли нападе Відповідь, і все припиниться.
— СЬОГОДНІ! — горлаю я, так голосно, що мій голос тріскається як сухе багно. — З ПІВДНЯ!
І ніхто мене не чує.
— Але вона тебе зрадила, Віоло, — мер уже вкотре фальшиво дивуєцця. — Нащо її рятувати? Нащо?..
Він замовкає, ніби шось зрозумів.
— У Відповіді є небайдужі тобі люди.
Вона перестає хитати головою. Ше не дивиться, але й не хитає головою.
Мер стає біля неї навколішки.
— Це ж зайва причина мені сказати, де знайти твою нянечку, — він нахиляється ближче і забирає з лиця Віоли кілька мокрих пасем, — допоможи мені, і я обіцяю, що їм не зашкодять. Мені потрібна лише нянечка Койл. Решта нянечок можуть залишитися в тюрмах, а всі інші, без сумніву, безвинні жертви їхньої запальної риторики, і вони вийдуть на волю, щойно ми з ними поспілкуємось.
Він дає пану Гаммару знак, і той передає рушника, витерти її мокре лице. А вона на мера так і не дивиться.
— Якщо скажеш мені — врятуєш життя, — лагідно каже він, вимакуючи зайву воду, — даю тобі слово.
Нарешті вона піднімає голову.
— Твоє слово, — каже вона, дивлячись повз нього на пана Гаммара.
І її лице стає таке люте, шо навіть
— Он воно що, — каже мер, підводячись. Віддає рушника пану Гаммару. — Поглянь на капітана Гаммара, це приклад мого милосердя, Віоло. Я ж помилував його.
Він знову починає крокувати, але, коли проминає її, озирається на мене.
— Так само помилую твоїх друзів і близьких.
— Сьогодні, — кажу я, але мій голос хіба сипить.
Як він може мене не чути?
— Знову-таки, — каже він, — якщо ти не знаєш, то, можливо, нам розкаже твій друг Лі?
Її голова знову піднімається, очі розплющені, дихання глибоке.
Не уявляю, як він пережив вибух…
— Він нічого не знає, — швидко каже вона, — ні часу, ні місця.
— Мабуть, так і є, — каже мер, — я впевнений, що нам не доведеться довго і ретельно його Запитувати, щоби переконатись.
— Дай йому спокій! — каже Віола, повертаючи голову за ним.
Мер стає просто перед дзеркалом, спиною до Віоли, лицем до мене.
— Або запитаємо Тодда.
Я гупаю в скло просто перед його лицем. Та в нього на лиці нічо не ворухнецця, жоден м’яз.
Мер просто дивицця на мене.
І
Мій шлунок падає кудись униз, серце падає, голова злітає так високо, ніби я зараз гупнусь на землю.
Ох, Віоло…
Віоло, будьласка…
Пробач.
— Капітане Гаммаре, — каже мер, і Віолу знову топлять, а вона, занурюючись, навіть не може закричати від страху.
— НІ! — притискаюся я до вікна.
А мер на неї навіть не дивицця.
Він поглядає просто на мене, ніби бачить мене навіть за цегляною стіною.
— ПРИПИНІТЬ! — кричу я, коли вона знову у воді…
І ще…
І ще…
— ВІОЛО!
І я гупаю так сильно, що мало руки не ламаються…
А пан Гаммар либиться і тримає її…
— ВІОЛО!
А її зап’ястки починають кровити від натягу…
— Я ТЕБЕ ВБ’Ю!
Горлаю в лице меру…
Всім своїм Шумом…