Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 50)

— Вони його вб’ють.

Вона дивиться на мене, і дивиться з жалем.

— Дівчинко моя, та ж він, либонь, уже мертвий. Я відчуваю, як щемить горло, але борюся.

— Ти не знаєш напевне.

— Якщо не мертвий, то, певно, сам усе розповів Президентові, — вона хитає головою, — і що тобі краще: перше чи друге?

— Ні, — кажу, хитаючи головою, — неможливо…

— Вибач, дівчинко моя, — її голос трохи спокійніший, ніж досі, трохи м’якший, але досі міцний. — Мені дійсно шкода, але на кону тисячі життів. І, хочеш того чи ні, ти обрала свою сторону, — вона озирається на Лі. — То, може, дозволиш показати тобі твою армію?

20. Руїни

— КУРВИ, — каже пан Гаммар зі свого коня.

— Сержанте, твоєї думки ніхто не питає, — мер пробивається на Морпеті крізь дим і покорчений метал.

— Он їхня мітка, — каже пан Гаммар, вказуючи на пень здоровецького дерева на краю галявини.

Блакитна В (Відповідь) наквецяна на всю ширину.

— Похвальна турбота про мій зір, — мер каже це достатньо різко, аби навіть пан Гаммар заткнувся.

Ми їдемо дорогою просто від монастиря, загін пана Гаммара зустрічаємо вже під пагорбом, усі тут готові до бою. Коли ж ми піднімаємося нагору, то виявляємо Івана і решту солдатів, котрі мали би вартувати вежу. До речі, Іван пішов на підвищеня після того, як перетаврували всіх Спеклів, але зараз він мав такий вигляд, ніби й чути не хотів би ніколи про ту вежу.

Бо її більше нема. Замість неї лише купа задимленого металу, переважно вздовж лінії, де вона впала, ніби п’яний чоловік, що повалився на землю і вирішив там лишитись поспати.

(і я шо є сили пробую не думати, як вона мене питає, як туда дійти)

(каже, шо перше треба туда)

(ні, Віоло, ти ж не могла…)

— Якшо в них достатньо для такого великого підриву… — каже Дейві праворуч від мене, дивлячись через поле. Він недоговорює, бо ми всі думаємо те саме, воно в усіхньому Шумі.

Тобто в Шумі всіх, хто має Шум, бо пан Гаммар, схоже, серед щасливців.

— Шо, хлопче, — щириться до мене, — ти вже чоловік?

— Сержанте, тобі зараз нікуди не треба бігти? — мер навіть не дивиться на нього.

— Вже біжу, пане, — негайно погоджується пан Гаммар, злісно підморгуючи мені, тоді пришпорює коня і кричить на своїх чоловіків, мовляв, за мною. Вони припускають із пагорба найшвидшим маршем, який я лише бачив, і ми залишаємося з Іваном і його солдатами, а Шум кожного з них, до останнього, жалкує про те, що вони побігли до монастиря, коли почули вибух трасера.

Але це, очевидно, вже заднім числом. Меньша бомба в одному місці, аби люди побігли звітти, де ти хочеш покласти більшу бомбу.

Але якого ж біса вони взагалі бомбили монастир?

Нащо нападати на Спеклів?

Нащо нападати на мене?

— Рядовий Ферров, — каже мер до Івана.

— Власне, я капрал Ферров… — каже Іван.

Майор повільно повертає голову, тож Іван притьмом замовкає, бо починає розуміти.

— Рядовий Ферров, — повторює мер, — ви позбираєте весь метал і запчастини, які ще можна зібрати, а тоді прозвітуєте своєму старшому офіцеру, котрий забере ваш запас ліків…

Він зупиняється. Ми всі чуємо Шум Івана, ясно як день. Мер роззирається. У кожного солдата його загону є Шум. Кожного з них уже за щось карали.

— Ви прозвітуєте своєму старшому офіцеру, котрий підбере вам підходяще покарання.

Іван не відповідає, але його Шум бурчить.

— Щось неясно, рядовий? — питає мер, його Шум небезпечно блищить. Він дивиться в очі Івану, пильно витримує його погляд. — Ти прозвітуєш своєму старшому офіцеру, котрий підбере тобі підходяще покарання, — знову каже він, але тепер шось є в його голосі, якась дивна вібрація.

Я дивлюсь на Івана. Його очі посоловіли, росфокусувались, рот трошки обвис.

— Я прозвітую своєму старшому офіцеру, і він підбере мені відповідне покарання, — повторює він.

— Добре, — мер відвертається, дивиться на руїни.

— Але сер… — каже Іван у спину мерові.

Мер знову повертається, дуже здивований тим, що той продовжує розмову.

Іван наполягає:

— Ми якраз поспішали вам на допомогу, коли…

Очі мера зблискують.

— Коли Відповідь стежила, щоб ви зробили саме те, що їм треба, а тоді підірвала мою вежу!

— Але ж, сер…

З кам’яним обличчям мер дістає пістолет і стріляє Івану в ногу.

Іван, завиваючи, валиться на землю. Мер оглядає інших солдатів.

— Хтось хоче щось додати, перш ній перейдемо до роботи?

Коли решта солдатів, ігноруючи крики Івана, беруться розчищати руїни, мер підводить Морпета зразу до тієї В, гучної та чіткої, ніби заява, яку вона містить.

— Відповідь, — каже він тихим голосом, ніби говорить до себе, — Відповідь.

— А давай-но ми за ними підемо, тату, — каже Дейві.

— Гмм? — мер повільно повертає голову, ніби забув, що ми тут.

— Ми можемо битися, — каже Дейві. — Ми це довели. А ти нас поставив доглядати тварин, котрих і так зламано.

Мер хвилинку оцінює наші кандидатури, хоть я не знаю, як і коли це Дейві перетворив його і себе у «нас».

— Девіде, якщо ти думаєш, що вони вже зламані, — нарешті каже він, — то ти дуже мало знаєш про Спеклів.

Шум Дейві трохи куйовдиться.

— Думаю, шось уже трохи вивчив.

Мені дуже не хочеться, але тут мушу признати, що він має рацію.

— Так, — каже мер, — я впевнений, що вивчили. Ви обоє.

Він дивиться мені в очі, а я не можу не згадувати, як порятував 1017 від бомби, ризикуючи власним життям, аби забрати його спід вибуху.

І як він покусав і подряпав мене, замість дякувати.

— То як щодо нового проекту? — питає мер, пришпорюючи Морпета до нас. — У якому вам знадобиться увесь ваш досвід?

Шум Дейві не дуже впевнений. Там гордість, так, але й сумніви.

А в моєму — суцільний жах.

— Готовий вести, Тодде? — лагідно питає мер.