Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 51)

— Я готовий, тату, — каже Дейві.

Мер усе дивиться на мене і тільки на мене. Він знає, що я думаю про неї, але ігнорує всі мої запитання.

— Відповідь, — каже він, повертаючись до В, — якщо їм так хочеться нею бути, хай собі будуть, — знову дивиться на нас. — Але якщо є Відповідь, то хтось перше мав поставити…

Він поволі затихає, а на його лиці з’являється далека посмішка, ніби він сміється зі свого власного жарту.

Не зважаючи на вранішню росу, Дейві розгортає на траві великий білий сувій. Вгорі написані слова, нище — діаграми, квадратики, різні мальовані штуки.

— Переважно виміри, — читає Дейві, — дофіга. Ну ти тільки глянь.

Він протягує мені сувій, аби я з ним погодився.

І, ну…

Так, знаєте, я…

Та нічого.

— Так, це дофіга, — кажу я, віччуваючи піт під пахвами.

Минув день, відколи впала вежа, а ми знову в монастирі, знову припахуємо групи Спеклів до роботи. Моя втеча, здаєцця, забулась, ніби вона була частиною іншого життя, а зараз у всіх нас нові теми для обговорення. Мер не говорить зі мною про Віолу, а я й далі працюю на Дейві, котрий не дуже віццього радий.

Топто все як було.

— Нам тре’ битися, а він нас припахав будувати якийсь чортів палац, — хмуриться Дейві, роздивляючись плани.

То не палац, але я з ним згоден. Раньше це мали бути грубі халабуди, де Спекли мали перебути зиму, але тепер це виглядає як новенький будинок для людей, котрий займає більшість внутрішньої території монастиря.

Там нагорі навіть написано назву.

Моє око чіпляється за ту назву, вивчає…

Дейві повертається до мене, здивовано росплющуючи очі. Я роблю свій Шум настільки Шумним, наскільки можу.

— Час починати, — кажу, встаючи.

Але Дейві все дивиться на мене.

— Шо думаєш про цей напис? — питає, наводячи палець на блок слів. — Хіба це не шикарно?

— Ага, — знизую плечима, — мабуть.

На радощах його очі розплющуються ше ширше.

— Це список матеріалів, свиното! — його голос майже тріумфальний. — Ти не можеш читати, правда ж?

— Заглухни, — кажу, відводячи погляд.

— Ти навіть читати не вмієш! — Дейві всміхається холодному сонцю, а Спекли навкруги поглядають на нас. — Шо за ідіоти…

— Я сказав, глухни!

Дейві роззявляє рота, бо до нього доходить.

І я знаю, шо він це скаже ше до того, як він це каже.

— Книжка твої мамки, — каже він. — Вона її тобі написала, а ти навіть не можеш…

І шо мені тут лишається, крім як перегребти Дейві просто в його тупу хліборізку?

Тепер я вищий і більший, а він зливає бійку, як синок, але йому, бачу, це й не дуже муляє. Навіть коли ми вертаємся до роботи, він ше хихотить і робить із читаня планів цілу виставу.

— Капець вони складнющі, ці інструкції, — каже він із широченною усмішкою на закривавлених губах.

— Читай негайно!

— Гаразд, гаразд, — каже він. — Перший крок ми вже робимо. Зносимо внутрішні стіни, — він дивиться на мене. — Знаєш, я міг би тобі це записати.

Мій Шум знову захльостує його червоним, але з Шуму нікчемна зброя.

Хібашо ти мер.

Я не думав, шо моє житя може змінитися ще більше, але воно так завжди, нє? Бомби і падучі вежі, робота з Дейві та особлива увага від мера, і…

(і я не знаю, де вона…)

(і я не знаю, шо їй зробить мер…)

(то вона заклала бомби?)

(вона?)

Я вертаюся до роботи.

1150 пар спеклячих очей пильнують нас, пильнують мене, ніби вони просто тупорилі тварини з ферми, котрі відриваються від жуйки, бо десь почули голосний Шум.

Тупорилі, трясця, вівці.

— СТАЛИ ДО РОБОТИ! — кричу я.

— Вигляд маєш препаскудний, — каже мер Леджер, коли я гепаюся на ліжко.

— Стули пельку, — кидаю я.

— Шо він, задовбав тебе роботою, так? — він підносить мені вечерю, яка вже на нас чекала.

Навіть не схоже на то, що він з’їв дуже багато з моєї порції.

— А тебе він хіба не задовбує? — питаю, вгризаючись у їжу.

— Та, правду кажучи, він про мене, здається, забув, — він сідає назад на своє ліжко, — бо я з ним уже бозна коли не зустрічався.

Я дивлюся на нього. Його Шум сірий, ніби він шось ховає, але то й не дивно.

— Я просто собі збираю смітя, — каже він, пильнуючи, як я їм. — Слухаю, як люди говорять.

— І шо кажуть? — питаю, бо так виглядає, ніби він хоче поговорити.

— Ну, — каже він. Його Шум якийсь невиразний.

— Шо — ну?

А тоді я бачу, чого його Шум такий безбарвний, бо він дешо не хоче мені казати, але так почувається, ніби мусить, тому осьо так.

— Той дім сціленя, — каже він, — отой один.

— І шо він? — питаю я, але вдавати, шо для мене це не важливо, шось не вдається.

— Він зачинений, — каже Леджер, — порожній.

Я перестаю їсти.

— Шо значить — порожній?

— Те і значить, що він порожній, — лагідно каже він, бо знає, що то погані новини, — там просто нікого нема, навіть пацієнтів. Всі зникли.

— Зникли? — шепочу я.