Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 52)

— Так, зникли.

Я встаю, хоть нема куда йти, моя тупа тарілка з вечерею дотепер у руках.

— Куди зникли? Що він їй зробив?

— Та нічого він не зробив, — каже мер Леджер, — просто твоя подружка накивала п’ятами. Я таке чув. Втекла з жінкою, якраз переттим, як завалилась вежа, — він потирає бороду, — решту заарештували і покидали в тюрми. Але твоя подружка… втекла.

Він каже оце «втікла» так, ніби він не це має на увазі, ніби він має на увазі, шо вона віцамого початку хотіла втікти.

— Ти ж не знаєш, — кажу я, — ти ж не можеш знати, чи це правда.

Він знизує плечима.

— Може, й неправда, — відповідає, — але чув це від одного із солдатів, хто там сторожив.

— Та ні, — кажу я, але навіть не знаю, що маю на увазі, — та ні.

— Наскільки добре ти її взагалі знав? — питає мер Леджер.

— Відвали.

Я вашко дихаю, груди піднімаються й опускаються.

То ж добре, шо вона втікла, нє?

Шо, нє?

Вона була в небеспеці, а зараз…

(але)

(але то вона взірвала вежу?)

(чого вона мені не сказала, шо планує?)

(вона мені збрехала?)

І я не маю про це думати, не маю про це думати, але осьо…

Вона пообіцяла.

І покинула місто.

Покинула мене.

(Віоло?)

(ти мене покинула?)

21. Шахта

Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ на звуки крил, що лопочуть за дверима — це значить, як я вже вивчила за пару днів тут, що кажани вернулися до печер із нічного полювання, і що сонце скоро зійде, і що годі лежати в ліжку.

Деякі жінки вже починають крутитися, потягуватися у своїх койках. Інші досі намертво вимкнені, хроплять, пердять, пливуть у порожній ніщоті сну.

Якусь мить мені шкода, що не залишилась там.

Наш гуртожиток, власне, великий барак із заметеною земляною долівкою, дерев’яними стінами, дерев’яними дверима, практично без вікон, лише залізна грубка посередині, але тепла від неї вкрай недостатньо. Крім цього — просто ряди ліжок, що тягнуться з одного кінця в інший, і в цих ліжках повно поснулих жінок.

Я новоприбула, тому сплю скраю.

І дивлюся на жінку в ліжку навпроти. Вона підводиться, тіло під її повним контролем, ніби вона й не спить насправді, а просто ставить себе на паузу, поки не зможе повернутись до роботи.

Нянечка Койл повертається у своєму ліжку, опускає ноги на підлогу і дивиться понад усіма іншими, хто ще спить, просто на мене.

Першим ділом перевірити мене.

Звісно ж, треба пересвідчитись, що я не побігла в ніч шукати Тодда.

Я не вірю, що він мертвий. І не вірю, що він виказав нас меру.

Має бути інша відповідь.

Я нерухомо дивлюсь на нянечку Койл.

Я ще тут, — підтверджую я подумки. — Поки що тут.

Але переважно тому, що я навіть не знаю, де ми.

Ми не біля океану. І близько ні, наскільки я розумію, хоч це й небагато, бо девіз цього табору — «секретність». Ніхто без крайньої потреби не надає жодної інформації. Це на той випадок, якщо хтось трапить у полон під час диверсійної операції чи, позаяк у Відповіді стали закінчуватись борошно і ліки, під час походу за припасами.

Нянечка Койл оберігає інформацію, бо то її найдорожчий ресурс.

Я знаю одне, що табір влаштовано біля старої шахти, яку закладали — як, здається, чимало всього на цій планеті — з величезним оптимізмом одразу після перших приземлень, але покинули вже через кілька років. Біля входу в кілька глибоких печер розкидано пригорщу халабуд. Деякі з них нові, деякі полишалися ще від шахт, а зараз вони правлять нам за гуртожитки, нарадчі зали, трапезні й таке інше.

Печери — принаймні ті, де не живуть кажани — ми використовуємо для зберігання продуктів і припасів, яких завжди катастрофічно не вистачає, їх завжди пильно стереже нянечка Ловсон, котра досі побивається через покинутих діток і виливає це побивання на кожному, хто просить у неї зайву ковдру, бо ж зимно.

Глибше в печерах — шахти, їх спершу викопали в пошуках вугілля чи солі, а як нічого не знайшли, тоді шукали діаманти чи золото, хоч їх теж не знайшли, можна подумати, тут від них комусь була б якась користь. Тож зараз у шахтах ховають зброю і вибухівку. Не знаю, як її сюди доправили і звідки взяли, але якщо табір знайдуть, то все висадять у повітря — і вибух, певно, змете нас усіх із лиця землі.

Але наразі це табір біля природного джерела під захистом лісу. Єдиний вхід — через дерева наприкінці стежки, по якій ми з нянечкою Койл і приїхали, а там дорога така крута і тверда, що до табору неможливо прийти, аби тебе не почули.

— І вони прийдуть, — сказала мені нянечка Койл першого дня. — Просто треба пильнувати, аби ми були готові їх зустріти.

— А чому досі не прийшли? — запитала я. — Люди ж мають знати, що тут є шахта.

Вона ж лише підморгнула мені та торкнулася носа.

— І що це означати? — запитала я.

Але це й усе, бо інформація — її найцінніший ресурс, правда ж?

За сніданком я отримую звичну порцію приниження від Теї та інших підмайстринь, котрі мене впізнають, бо жодна з них і словом до мене не озивається, вони досі винуватять мене за смерть Медді, винуватять за те, що я чомусь зрадниця, не знаю, може, й за цю лядську війну винуватять.

Не те щоб мені до того якесь діло.

Мені байдуже.

Я залишаю їх у трапезній, беру свою миску сірої вівсянки і тікаю в холодний ранок, влаштовуюсь на камені біля входу в одну з печер. Поки я їм, табір починає прокидатися — і готуватися до усіх тих речей, якими зазвичай повинні займатися терористки.

Найбільше дивує, як же мало тут людей. Може, із сотню. Це все. Ото і є велика Відповідь, котра завдає стільки клопоту Новому Прентісстауну, висаджуючи будинки? Якась сотня люду. Нянечки і підмайстрині, колишні пацієнтки та інші: хтось зникає на ніч і повертається вранці; інший, навпаки, підтримує табір для тих, хто постійно відходить, доглядає кількох коней, які є у Відповіді, волів, котрі тягнуть вози, курей, які дають нам яйця, та роблять іще мільйон дрібниць, які необхідно робити.

Але — всього сотня люду. А у мера таки справжня армія, тому залишається тільки молитися, щоб вони сюди не нагрянули.

— Можна, Гільді?

— Моє вітання, Вілфе, — кажу, коли він підходить до мене з мискою вівсянки. Я посуваюся, щоби він міг сісти біля мене. Він нічого не каже, просто нагортає свою вівсянку, а я свою.

— Вілфе? — чуємо обоє.

До нас наближається Джейн, Вілфова дружина, з двома паруючими горнятами в руках. Пробирається поміж камінням, раз спотикається, проливає трошки кави, так що Вілф уже починає підводитись із місця, але вона якось втримує рівновагу.

— Смашного! — оглушливо каже вона і рвучко простягає нам горнята.

— Дякую, — хапаю свою посудину.

Джейн ховає руки під пахви від холоду і посміхається, зиркаючи туди-сюди, її очі розплющені так широко, ніби вона ними їсть.

— Незручно зимно їсти на вулиці, — коментує вона, ніби надзвичайно приязно вимагає, щоб ми пояснили свою поведінку.