Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 54)
Вони можуть отримувати ліки лише з фуражем, який мені ше треба їм висипати. Але чому так? Чому решта не получає? Це перетворює їх на море клацань і білих спин, зігнутих у холодні білі роти, з яких вилітають хмарки пари, білих рук, шо вичерпують землю жменя за жменею і, якщо глянути на всі монастирські угіддя, глянути, як ті білі тіла працюють, — та й шо, дійсно ніби стадо овець, нє?
Хоть якшо придивитися блишче, то можна вирізнити сім’ї, чоловіків із дружинами, батьків із синами. Можна побачити, як старші беруть менші вантажі, несуть повільніше. Можна побачити, як молоччі їм помагають, пробують заховати від нас, бо старші вже не дуже добре працюють. Можна побачити дитину, припнуту до материних грудей полотниною. Можна побачити, як один особливо високий зорганізовує інших у швидший виробничий ланцюжок. Можна побачити, як молодша самка трамбує багно навколо інфікованої номерної стрічки старшої. Можна побачити, як вони працюють разом, поопускавши голови донизу, аби їх не побачили ані ми з Дейві, ані вартові за колючим дротом.
Так, усе це можна побачити, якщо глянути уважно.
Але простіше не дивитися.
Ясно, шо ми не можемо роздати їм лопати. Вони можуть використати їх як зброю, а солдати на стінах смикаються навіть коли вони натто високо піднімають руки. От вони і сидять, зігнуті до землі, копають, носять каміння, мовчазні, як хмари, страждають, але не пручаються.
Але в мене є зброя. Рушницю мені віддали.
Бо куда я ше піду?
Тепер, коли її нема.
— Ану
Я замічаю, що Дейві дивиться на мене, на його лиці здивована либа. Я відвертаюся і перехожу поле до іншої групи. Вже напівдорозі чую голосніший клац.
Оглядаюся в пошуках джерела.
Але джерело, звісно, те саме.
Це 1017, і він знову дивиться на мене, і це той самий ненависний погляд. Він переводить очі на мої руки.
Лише тоді я розумію, що міцно стискаю рушницю.
Навіть не пригадую, як зняв її з плеча.
Попри всю старанність Спеклів, піде ше пара місяців, аби хоть приблизно закінчити цей будинок, хай там який він вийде, а на той час буде вже глибока зима, Спекли не мають халабуд, які вони самі собі будують, а на вулиці вони живуть набагато довше за людей, але я всьодно не впевнений, що вони можуть пережити зимові морози, і я ще не чув, аби їх мали перевести кудиінде.
Попри це ми за тиждень знесли всі внутрішні стіни, тобто на два дні перевиконали план, і жоден Спекл не помер, хоть пара зламала руки. Покалічених Спеклів забрали солдати.
І ми їх віттоді не бачили.
Під кінець другого тижня після бомби у вежі, ми викопали майже всі траншеї, тепер треба закласти блоки на фундамент, і ми з Дейві маємо контролювати процес, хоть Спекли мають краще знати, як воно робиться.
— Батя каже, їхньою працею відбудували місто після війни зі спеклами, — згадує Дейві, — а так по них і не скажеш.
Він випльовує лушпайку від насіння. Тепер, коли Відповідь на додачу до підривів почала ще й полювати за припасами, з їжею стало тугіше, але Дейві завжди вдаєцця шось нарити. Ми сидимо на купі каміння, з якої видно все поле, перекопане квадратними ямами і ровами, таке засипане камінням, шо Спеклам там заледве є місце.
Але вони тиснуться по краях того поля і, рятуючись від холоду, туляцця одне до одного. І нічо на це, ані звуку.
Дейві випльовує ще одну лушпайку.
— Ти ше плануєш говорити в цьому житті?
— Я говорю, — відповідаю.
— Нє, ти гаркаєш на підлеглих і бурчиш на мене. Це ти не говориш, — він випльовує ще одну лушпайку, високо і далеко, влучивши найблищому Спеклу в голову. Той просто втирається і далі докопує траншею.
— Вона тебе кинула, — каже Дейві, — погодься з цим.
Мій Шум здіймається.
—
— Я не в поганому сенсі.
Я повертаюся до нього, очі широко росплющені.
—
У його Шумі спогад про удар струмом на річковій дорозі. Віццього я мав би всміхнутися, але не всміхаюся, бо вона стоїть переді мною в його Шумі, стоїть переді мною і валить його.
Стоїть просто там і не стоїть просто там.
(куда вона втекла?)
(куда вона, трясця,
Мер Леджер сказав мені, що зразу після бомбардувань армія пішла просто до океану: їм підказали, що там ховається Відповідь…
(то я? він це в мене почув? червонію від думки…)
Але коли пан Гаммар і його люди прийшли на берег, то нічого не знайшли — тільки давно покинуті будинки і напівзатоплені човни.
Бо інформація виявилась неправдива.
І віццього я теж червонію.
(вона мені збрехала?)
(вона це спеціально?)
— Господи, свиното, — Дейві знову спльовує. — Невже ти думаєш, шо у когось із нас є дівчата? Вони всі, трясця, у тюрмі через ці бомби кожен тиждень. А як нє, то ходять такими гуртами, що й не заговориш.
— Вона мені не дівчина, — кажу я.
— Не в тому річ, — відмахується він, — а в тому, шо тепер ти так само самотній, як і всі, так шо прийми то як є.
І зненацька якась бридотна сила почуття в його Шумі, але він це почуття ховає, шойно помічає, що я дивлюсь на нього.
— Шо вирячився?
— Нічого, — відповідаю.
— Отож.
Він встає, бере рушницю і бреде назад у поле.
Якось так вийшло, що 1017 досі працює на моєму кінці поля. Я переважно ззаду, закінчую копати траншеї. Дейві спереду, він заставляє Спеклів збивати докупи опалубки, які треба буде поставити, коли залиємо бетон. 1017 мав би працювати там, але за всі рази, коли я дивлюся, він біля мене, блишче за всіх інших, скільки би разів я не посилав його подалі.
Він працює, так, жменями викопує землю, рівними смугами знімає дерн, але завжди дивиться на мене, завжди пробує зазирнути мені в очі.
Клацає до мене.
Я йду до нього, рука на прикладі рушниці, над головою починають рухатися сірі хмари.
— Я послав тебе до Дейві, — гаркаю, — шо ти тут робиш?
Дейві, зачувши своє ім’я, гукає з-за поля.
— Га?
— Чого ти увесь час його сюда відпускаєш? — відгукуюсь я.
— Шо ти таке мелеш? — горлає Дейві. — Вони всі однакові!
— Це ж 1017!
Дейві роздратовано знизує плечима.
Я чую за спиною клацаня, грубе і саркастичне.
Повертаюсь і, чесне слово, 1017 мені посміхається.