Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 56)

По тих кощавих ребрах…

Мій Шум дзвенить…

І я б’ю…

І я б’ю…

І я б’ю…

І я б’ю…

І я волаю…

Волаю у все горло…

ЧОМУ ТИ ПІШОВ?

ЧОМУ ТИ ВІД МЕНЕ ПІШОВ?

І я чую холодне, сухе хрусь, із яким ламається його рука.

Звук наповнює повітря, гучніший за дощ і вітер, від нього мій шлунок перевертається, застрягає в горлянці тугою грудкою.

Я зупиняюсь посеред замаху.

Дейві дивиться на мене, роззявивши рота.

Спекли нажахано задкують.

А 1017 дивиться на мене з землі, червона кров цебенить із його дивного носа, з кутків його натто високо посаджених очей, але він ані мур-мур: ні Шуму, ні думок, ні клацань — нічого…

(а ми в таборі, на землі лежить мертвий Спекл, а Віола така налякана, задкує від мене, усюди кров, і я зробив це знову, зробив це знову, і чому ти пішов, господи, чорт забирай, Віоло, чому ти пішла…)

А 1017 просто дивиться на мене.

І, Богом клянуся, це вираз тріумфу.

23. Щось буде

— ПОМПА НА ВОДУ знову працує, Гільді.

— Дякую, Вілфе, — простягую йому тацю з хлібом, із неї ще підноситься пара, — будь ласка, віднеси це Джейн! Вона якраз накриває стіл для сніданку.

Він бере тацю, у його Шумі чути невиразний тихий мотивчик. Коли він виходить із кухонного сараю, до мене долинає оклик:

— Жінко!

— Чого він кличе тебе, Гільді? — питає Лі, з’являючись у задніх дверях із корзиною борошна, яке він щойно натовк. На ньому сорочка без рукавів, а шкіра на руках до ліктів запорошена білим.

Я секунду дивлюсь на його голі руки і швидко відводжу погляд.

Нянечка Койл поставила нас працювати разом, бо він теж не може повертатися в Новий Прентісстаун.

Ні, я однозначно їй не пробачу.

— Гільді звали жінку, котра нам була допомогла, — кажу. — На її честь варто назватися.

— А «нам» — це ти маєш на увазі…

— Мені з Тоддом, так, — я беру в нього кошика з борошном і важко гепаю його на стіл.

Западає тиша, як завжди, коли зринає ім’я Тодда.

— Ніхто його не бачив, Віоло, — лагідно каже Лі, — але вони виходять переважно вночі, тому це не…

— Вона б не сказала мені, навіть якби побачила, — я починаю розділяти борошно по мисках, — вона вважає, він мертвий.

Лі переминається з ноги на ногу.

— Але ти іншої думки?

Я дивлюсь на нього. Він усміхається, і я чомусь не можу не всміхнутись у відповідь.

— А ти мені віриш, чи не так?

Він знизує плечима.

— Вілф тобі вірить. А ти здивуєшся, як багато тут важить слово Вілфа.

— Ні, — я дивлюсь у вікно, туди, де зник Вілф, — ні, власне, я геть не здивуюсь.

Той день минає, як і решта, а ми далі готуємо. Це наша нова робота, наша з Лі, ми готуємо. Все на цілий табір. Ми навчилися готувати хліб одразу з пшениці, навіть не із борошна. Ми навчилися білувати білок, лущити черепах і патрати рибу. Ми дізналися, скільки продуктів має йти в суп, яким треба нагодувати сто людей. Навчилися чистити картоплю і грушки швидше за будь-кого на всій цій тупій планеті.

Нянечка Койл присягається, що саме так і перемагають у війнах.

— Я реально не для цього вступив, — каже Лі, видираючи жменю пір’я із шістнадцятої за пообіддя лісової птахи.

— Принаймні ти вступив добровільно, — відповідаю, скорчивши пальці на власній птиці. Пір’я літає в повітрі, ніби рій липучих мух, і клеїться до всього, чого торкнеться. Маленькі зелені кульки пуху позабивались мені під нігті, позбивались у згинах ліктів, навіть у кутиках очей.

Я знаю, бо в Лі вони також на всьому обличчі, у його довгому золотому волоссі, і в такого ж кольору золотавому волоссі на його передпліччях.

Я відчуваю, як моє лице знову заливає червоним, і я люто шарпаю пір’я.

День перетворився на два, на три, на тиждень, наступний тиждень і ще один, готувати з Лі, мити посуд із Лі, пересидіти в цій буді три дні дощу безвилазно — з Лі.

І знову. І знову.

Щось буде, до чогось готуються, ніхто нічого мені не каже.

А я досі застрягла тут.

Лі кидає общипану птицю на стіл та бере наступну.

— Якщо не будемо берегтися, то геть винищимо цей вид.

— Маґнус тільки таких і здатний підстрелити, — відповідаю, — бо решта надто швидкі.

— Знищити цілий вид, — замислюється Лі, — тільки тому, що Відповіді бракувало окуліста.

Я сміюсь, надто гучно. Закочую очі на саму себе.

Закінчую з птахою і беру нову.

— Я встигаю робити три штуки на дві твоїх, — кажу, — але сьогодні вранці зробила більше хлібин і…

— Ти ж половину спалила.

— Бо ти надміру розкочегарив піч!

— Бо я не для створений для кухні, — він усміхається, — я створений для війська.

Мені перехоплює дух.

— То ти думаєш, що я створена для кухні?

Але він сміється і продовжує сміятись, навіть коли я кидаю в нього жменю мокрого пір’я, влучивши йому просто в око.

— Ого, — каже він, витираючи пір’я, — влучний постріл, Віоло. Треба якось дати тобі рушницю.