Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 55)

— Ах ти шматок… — починаю я, наводячи рушницю.

А тоді бачу спалах Шуму.

Від 1017.

Швидкий, але й чистий: я стою перед ним, тягнусь до рушниці — тільки те, що він бачить очима…

Тільки спалах — ніби він відбирає в мене рушницю…

І все, далі нічо нема.

Рушниця й надалі в мене в руках, а 1017 далі по коліна в траншеї.

Без Шуму.

Я змірюю його поглядом. Він худіший, аніж колись був, але вони ж усі худющі, їм завше бракує харчів, і я думаю, чи не голодував часом 1017.

Тобто — чи не приймав ліки.

— Шо ти задумав? — питаю його.

Але він вернувся до роботи, руки і долоні викопують землю, а спід білої-пребілої шкіри на боках проступають ребра. І він мовчить.

— Нашо далі давати їм ліки, якшо в усіх інших твій батя їх забирає?

Ми з Дейві обідаємо наступного дня. Хмари важко висять у небі, певно, скоро піде дощ, перший дощ за купу часу, то буде холодний дощ, але маємо наказ працювати попри все, так шо ми цілий день дивимось як Спекли виливають із бетономішалки першу суміш.

Її Іван прикотив сьогодні зранку, уже сцілений, але ше кульгавий, його Шум аж реве. Цікаво, де, на його думку, тепер влада.

— Ну, може, змовлятись не будуть, не? — міркує Дейві. — Не передаватимуть одне другому ідеї.

— Але вони всьодно передають, клацають, — тут же заперечую я, — хіба ні?

Дейві просто знизує плечима, типу «а я гребу, свиното».

— Є ще сендвічі?

Я віддаю йому свій, одним оком приглядаю за спеклами.

— Хіба ми не маємо знати, шо вони думають? — кажу я. — Хіба не ліпше було би знати?

Я дивлюся на поле, а особливо пильно — на 1017, котрий полюбому теж дивиться на мене.

Плюсь. Перша крапля дощу вдаряє мене по вії.

— От лайно, — каже Дейві, дивлячись угору.

Дощить три дні. Будмайданчик уже весь у багнюці, але мер хоче, аби ми якось далі працювали, так шо ці три дні ми сковзаємось і місимо все те багно і натягуємо на рами величезні шматки брезенту, аби позакривати поле.

Дейві дісталась робота всередині, він командує спеклами, котрі ставлять брезентові рами на місця. Я більшість часу провожу під зливою, пробую зафіксувати краї брезенту на землі важким камінням.

Це, трясця, така тупорила робота.

— Швичче! — горлаю на Спекла, котрий помагає мені закріпити на землі один з останніх країв.

Мої пальці замерзають, бо ніхто не дав нам рукавиць, а мера, щоби попросити, поблизу не було.

— Ой!

Я припадаю губами до закривавленої кісточки, вже вмільйонне подряпавши руку.

Спекли тягають каміння, ніби й нема дощу, а це добре, бо під брезентом на всіх місця не стане.

— Агов! — кажу, підвищуючи голос. — Край пильнуй! Пильнуй там…

Порив вітру вириває ціле полотнище, яке ми шойно закріпили. Один зі Спеклів продовжує його тримати, але полотнище піднімається в повітря, тягне його за собою і тяжко прибиває до землі. Я перестрибую невдаху Спекла і біжу за брезентом, котрий летить і перекидається в багнюці поля, залітає на маленький горбок, і я його майже вхопив…

І я шось послизаюся дуже сильно, злітаю з іншого боку схилу на дупі…

І розумію, куда я біг і на чому послизнувся…

Я лечу просто у вбиральню.

Я хапаю землю, аби зупинитися, але нема за шо триматися, і я влітаю туди з гучним плюсь.

— Гах! — кричу я і пробую встати.

Я по пах у засипаному вапном лайні Спеклів, весь ним оббризканий, від смороду хочеться ригати…

А тоді я бачу ще один спалах Шуму.

Я стою в клятій ямі.

А Спекл — просто наді мною.

Дивлюся вгору.

На мене вирячилася стіна Спеклів.

І просто перед ними всіма.

1017.

Він наді мною.

З великою каменюкою в руках.

Він нічо не каже, просто стовбичить із тим каменем, а той камінь більш ніж достатній, аби серйозно скалічити, якщо добре влучить.

— Ага, — кажу йому, — цього хочеш, так?

Він просто дивиться.

Я знов не бачу його Шуму.

Тягнуся по рушницю, повільно.

— То шо далі? — питаю і показую в Шумі, який я готовий, який я готовий битися.

Який я готовий…

Приклад рушниці в мене в руках.

Але він просто дивиться.

А тоді кидає камінь на землю і повертається до брезенту. Я дивлюся, як він іде, п’ять кроків, десять, і моє тіло трохи росслабляється. Я чую його, коли вже вилажу з ями.

Клац.

Його грубий клац.

І я зриваюся.

Я біжу до нього, кричу, не знаю, шо й кажу, Дейві шоковано повертається, а я забігаю під брезент відразу за 1017, забігаю з рушницею над головою, ніби я якийсь дурний чи божевільний, а 1017 повертається до мене, але я не лишаю йому шансу шось зробити, я сильно б’ю його в лице прикладом, він падає на землю, я знову заношу рушницю і луплю його, він піднімає руки, аби закритися, але я лупцюю його знову, і знову, і знову…

По руках…

По лицю…