Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 49)

— Я тобі казала, — повторюю, перехоплюючи її погляд, — ніколи мене так не називати.

Нянечка Койл облизує зуби. Раптом зиркає на Лі та на іншого солдата, Маґнуса, так що обидва пришвидшують хід і щезають у лісі попереду.

— Ти теж, Вілфе.

Вілф дивиться на мене.

— У тебе всьо буде добре?

— Гадаю, так, Вілфе, — кажу, приходячи до тями. — Але ти не відходь далеко.

Він киває, торкаючись криса капелюха, і рушає за солдатами. Ми проводжаємо його поглядом.

— Ну що ж, — нянечка Койл повертається до мене, схрестивши руки. — Побесідуймо.

Я дивлюся на неї, на її лице, що не терпить заперечень, відчуваю, як дихання пришвидшується і знов наростає лють, так швидко, так легко, що я ніби могла розколотись навпіл.

— Як ти посміла…

Але вона миттєво перебиває мене:

— Той, хто зв’яжеться з кораблями, матиме перевагу. Якщо він буде перший, то розкаже їм все, що захоче, і найперш — про паскудну терористичну організацію, з якою йому доводиться мати справу, і, звісно ж, люб’язно запропонує скористатися своєю апаратурою стеження, щоби нас, себто терористів, вистежити і стерти з лиця Нового Світу.

— Так, але якщо ми…

— Якщо ми випередимо його, тоді так, звісно, розповімо все, що знаємо про нашого місцевого тирана, але це малоймовірно.

— Ми могли спробувати…

— Ти знала, що маєш робити, коли бігла до вежі?

Я стискаю кулаки.

— Ні, але я принаймні могла спробувати…

— Що спробувати? — Її погляд кидає мені виклик. — Послати звістку саме за тими координатами, які так шукає Президент? Ти не думала, що він саме на те і розраховував, що ти спробуєш? Чому, на твій погляд, тебе досі не заарештували?

Я впиваюся нігтями в долоні, змушую себе вислухувати все, що вона каже.

— У нас було геть мало часу, — каже вона, — і якщо ми не спроможні використати її для виклику допомоги, то принаймні не дозволимо йому зробити те саме.

— А коли вони приземляться? Який блискучий план у тебе на цей випадок?

— Ну, — каже вона, опускаючи руки і на крок підступаючи до мене, — якщо ми його доти не скинемо, то буде змагання, хто перший до них дістанеться, так? Принаймні це буде чесна гра.

Я хитаю головою.

— Ти не мала права.

— Це війна.

— Яку ти почала.

— То він її почав, дівчинко моя.

— А ти підкинула дров.

— Складні рішення теж треба приймати.

— А хто тебе призначив відповідальною за рішення?

— А хто його призначив відповідальним, що він ув’язнив пів населення цієї планети?

— Ти підриваєш людей!

— То все нещасні випадки, — каже вона, — і я про них гірко шкодую.

Тепер моя черга підійти до неї на крок.

— Оце якраз скидається на те, що і він міг би сказати.

Її плечі піднімаються, якби в неї був Шум, то він би вже зніс мені голову.

— Ти бачила жіночі в’язниці, дівчинко моя? Тим, чого ти не знаєш, можна заповнити кратер…

— Нянечко Койл! — кличе голос із-за дерев. Лі виходить назад у кам’яну просіку. — Щойно надійшов звіт.

— Що таке? — питає нянечка Койл.

Він переводить погляд із неї на мене. І я знову туплюся в землю.

— Три дивізії солдатів марширують річковою дорогою, — повідомляє він. — Прямо до океану.

Я враз піднімаю голову.

— Вони прямують сюди?

Нянечка Койл і Лі разом дивляться на мене.

— Ні, — каже Лі, — вони йдуть до океану.

Я, кліпаючи, зиркаю то на нього, то на неї.

— Але ми хіба?..

— Ой, та звісно, що ні, — каже нянечка Койл рівним голосом, насміхаючись. — Але чому це ти так вирішила? В кожному разі, цікаво, чого це Президент так вирішив?

Попри сонце я відчуваю лютий холод і помічаю, що вся тремчу в цих великих дурнуватих пишних рукавах.

Отже, вона мене перевіряла.

Ніби я б розповіла меру, де…

— Як ти посміла?.. — знову починаю я.

Але лють зненацька гасне, коли до мене водно-мить доходить.

— Тодд, — шепочу я.

На весь його Шум — ОКЕАН.

Якого він обіцяв приховати.

Та як я знаю, що він би дотримався обіцянки…

Якби міг.

(ох, Тодд, чи ж він?..)

(ти?..)

О, ні.

— Я мушу повернутися, — кажу, — мушу його врятувати.

Вона вже хитає головою.

— Зараз ми йому ніяк не допоможемо…