Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 48)

— Куди?

Я схиляюсь і бачу хитру схованку на всю ширину візка, але, на мій погляд, шпарка надто вузька і тонка, ніби нари, сперті на задню вісь.

— Пачка не влізе, — каже Вілф, вказуючи на мою торбу. — Я це візьму.

Я знімаю торбу і віддаю йому.

— Дякую, Вілфе.

— Хутчіш, Віоло, — підганяє мене нянечка Койл.

Я востаннє киваю Вілфу, пірнаю під візок і лізу вглиб, пробираючись через відсік, аж поки не впираюся головою в дальній кінець. Нянечка Койл негайно залізає услід за мною. Молодший солдат мав рацію. Місця тут малувато. Нянечка притиснута до мене, лицем до лиця, її коліна впиваються в мої стегна, між нашими носами — заледве сантиметр. Тільки-тільки вона заховала ноги всередину, як панель стає на місце, занурюючи нас у майже цілковиту темряву.

— Куди ми… — починаю я, але вона мене різко зацитькує.

Бо там, ззовні, на дорозі, уже чути швидкий солдатський марш, на чолі якого дзвінко цокотять кінські копита.

— Доповідай! — кричить один із них, коли вони зупиняються біля візка.

Його голос…

Він високо, його глушить скигління коня…

Але його голос…

— Почули вибух, сер, — відповідає старший солдат. — Оцей чоловік каже, що бачив жінок, котрі пробігли повз нього по річковій дорозі, десь годину тому.

Ми чуємо, як солдат спльовує.

— Курви.

Я впізнаю голос…

Це сержант Гаммар.

— Ви в чиєму загоні? — питає він.

— Перший загін, сер, — рапортує молодший солдат після геть крихітної паузи. — Капітан О’Гейр.

— Отой педік? — плює сержант Гаммар. — Якщо хочете побачити реальне військо, переходьте до Четвертого. Я вам покажу, що до чого.

— Так, сер, — каже старший солдат, трохи нервовіше, ніж мені б хотілося.

Я чую Шум солдатів у загоні сержанта Гаммара. Вони думають про підводу. Вони думають про вибухи. Вони думають про озброєних жінок.

Але у самого сержанта Гаммара Шуму немає.

— Заарештувати його, — нарешті каже сержант Гаммар, маючи на увазі Вілфа.

— Якраз арештовуємо, сер.

— Курви, — знову каже сержант Гаммар, і ми чуємо, як він пришпорює коня (руки вгору, думає той), і вони із загоном швидко рушають далі.

Я переводжу подих, який затамувала навіть непомітно для себе самої.

— Його навіть не покарали, — шепочу я, радше до себе, ніж до нянечки Койл.

— Пізніше, — шепоче вона у відповідь.

Я чую, як Вілф стьобає віжками, і ми похитуємось, коли підвода поволі бере з місця.

Тож мер був брехуном. Весь цей час.

Звісно що був, ідіотко.

І вбивця Медді собі вільний, далі вільний убивати, і його ліки на місці.

А я б’юся і труся об жінку, котра знищила єдину надію на зв’язок із кораблями, що могли нас урятувати.

А Тодд там. Десь. Ми його залишили.

Мені ще ніколи не було так самотньо.

У відсіку — пекельна тіснява. Ми забираємо одна в одної надто багато повітря, на колінах і ліктях набиваються синці, а ми прямуємо далі, і наш одяг мокрий від поту.

Ми не говоримо.

Минає час. І ще трохи часу. Мене вкачує, а спека у відсіку ніби висмоктує з мене життя. Похитування візка зрештою притлумлює усі тривоги, і я заплющую очі.

Мене будить старший солдат, котрий стукає по дереву, і я думаю, що нарешті час вилазити, але він лише попереджає:

— Тут нерівна ділянка. Тримайтесь.

— За що? — питаю я, але більше нічого сказати не встигаю, бо візок ніби зривається зі скелі.

Чоло нянечки Койл врізається в мій ніс, і я негайно відчуваю запах крові. Чую, як вона зіпає і задихається, коли моя некерована рука лупить їй у шию, а підвода і далі перекочується і перегупується, а я чекаю моменту, коли ми нарешті перекинемось.

А тоді нянечка Койл обхоплює мене руками, притуляє до себе і впирається в стіни відсіка — рукою перед собою і ногою позад. Я опираюсь, опираюсь цій непроханій турботі, але в цьому є сенс, ми чи не відразу припиняємо перекочуватись і битись одна в одну, хоч клята підвода далі спотикається і гупає.

Тож решту дороги я проходжу в обіймах нянечки Койл. І в обіймах нянечки Койл я потрапляю в табір Відповіді.

Нарешті наш транспорт гальмує, і панель майже негайно прибирають.

— Це ми, — озивається молодший солдат, білявий. — Всі живі?

— А чого б ні? — змучено каже нянечка Койл. Вона відпускає мене і швидко вибирається з відсіка, простягує мені руку, щоб допомогти вилізти. Я її ігнорую, якось вилізаю сама і роззираюся.

Виявляється, ми спустилися крутою кам’янистою стежкою, заледве придатною для спуску, і тепер начеб у глибині розколотої скелі посеред лісу. З усіх боків підступають дерева, один ряд росте на землі, на рівні з нами.

Океан, певно, десь там, за лісом. Або я спала довше, ніж думала, або вона збрехала, і він ближче, ніж вона сказала.

Це б мене не здивувало.

Білявий солдат присвистує, коли бачить наші лиця; я відчуваю засохлу кров у себе під носом.

— Я тобі щось принесу, — каже він.

— Вона цілителька, — відповідає нянечка Койл, — тож сама впорається.

— А я Лі, — солдат усміхається.

На коротку мить я цілком усвідомлюю, який маю страхітливий вигляд: із закривавленим носом і в цьому сміховинному одязі.

— Віола, — кажу в землю.

— Осьо твоя торба, — зненацька поруч зі мною виникає Вілф, простягуючи полотняну сумку з ліками і бинтами. Я секунду дивлюсь на нього, а тоді практично кидаюсь йому на груди, міцно його притискаю, відчуваю велике, безпечне громаддя його тіла.

— Я радий тебе бачити, Гільді, — каже він.

— І я тебе, Вілфе, — кажу низьким голосом. Відпускаю його і беру торбу.

— Мабуть, Корін спакувала? — питає нянечка Койл.

Я вивуджую бинт і заходжуся витирати кров із носа.

— А тобі не все одно?

— Про мене можна сказати що завгодно, — каже вона. — Але тільки не це, що мені все одно, дівчинко моя.