Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 47)

Вона теж…

— НАЗАД! — кричить вона…

Вона перебігає галявину мені навперейми…

Біжить, біжить, біжить…

А тоді я розумію…

Це як удар у живіт…

Розумію, чого вона кричить…

Ні…

Навіть коли я гальмую…

Ні, думаю я…

Ні, ти не можеш…

А нянечка Койл наздоганяє мене…

Ти ж НЕ МОЖЕШ…

І штовхає нас обох на землю…

НІ!

І ноги вежі вибухають у трьох сліпучих спалахах світла.

Частина 4

Западає ніч

19. Чого ти не знаєш

— ГЕТЬ ВІД МЕНЕ!

Вона затуляє мені рота рукою, так і тримає, тримає мене вагою свого тіла, поки хмари пилу клубочаться з руїн вежі зв’язку, що лежать біля нас.

— Ану не кричи, — шипить вона.

Я кусаю її за руку.

Її лице кривиться від болю, воно зле і люте, але вона не відпускає, терпить укус і не рухається.

— Потім зможеш кричати і верещати скільки захочеш, дівчинко моя, — каже вона. — Але за дві секунди тут буде повнісінько солдатів, і ти ж не думаєш, що вони повірять, ніби ти просто проходила повз?

Вона чекає на мою реакцію. Я витріщаюся на неї, але нарешті киваю на знак згоди. Вона забирає руку.

— Але не називай мене більше «своєю дівчинкою», — кажу я тихо, але насправді мій голос кипить від люті. — Ніколи більше так не називай.

Я слідую за нею: вниз крутим горбом, назад у бік дороги, сковзаючись на опалому листі та вранішній росі, але незмінно вниз і вниз. А коли перестрибую колоди і коріння, полотняна торба лупить по плечах, як каменем.

Я не маю вибору, тільки йти за нею.

Якщо повернусь до міста, мене заарештують і хто його знає, що ще.

Усі інші варіанти вона так чи інакше забрала.

Вона доходить до переплетіння кущів на дні байраку, де схил найкрутіший. Вона швидко пригинається, проходить під ними і махає мені — мовляв, ходімо. Я підковзуюсь до неї, ледь дихаючи, і тоді вона каже:

— Хай там що, не кричи.

Не встигла я відкрити рота, як вона вже далеко попереду. Гілки стуляються за нею, і мені доводиться продиратися крізь листя і гілки. Я все розгрібаю і розгрібаю їх, аж поки не вивалююсь на інший бік.

Просто на дорогу.

Де двоє солдатів обступили чоловіка з підводою, і всі впритул дивляться на нас із нянечкою Койл.

Солдати радше приголомшені, ніж люті, але в них немає Шуму, то й певно не скажеш.

Але в них зброя.

І вони цілять із неї в нас.

— А хто ж це, дідько, у нас тут? — гаркає один, середнього віку, із бритою головою і шрамом уздовж щелепи.

— Не стріляй! — каже нянечка Койл, піднімаючи руки вгору.

— Ми чули вибух, — каже молодший солдат, що трохи старший за мене, із білявим волоссям до плечей.

Тоді перший солдат каже щось таке, чого я зовсім не очікувала.

— Ти запізнилась.

— Ну досить, Маґнусе, — каже нянечка Койл, опускаючи руки і підступаючи до підводи. — І опусти рушницю, це зі мною.

— Що? — питаю я, ніби прикипівши до місця.

— Трасувальна взагалі не спрацювала, — пояснює молодший солдат. — Ми навіть не знаємо, де вона впала.

— Я ж казав, що вони надто старі, — це Маґнус.

— Ну, хай там де вона впала, — нянечка Койл вже порається біля коня, — але свою роботу виконала.

— Агов! — кажу я. — А що тут коїться?

А тоді чую «Гільді?»

Нянечка Койл зупиняється на місці, як і двоє солдатів, ми дивимось на чоловіка, що правує підводою.

— То ти, нє? — питає він. — Гільді, яку також звуть Віола.

Мій розум працював так швидко, так цілковито зосередився на солдатах, що я ледве й глянула на чоловіка, котрий стояв біля підводи, на його майже безвиразне лице, на одяг і капелюх, на його голос і Шум, рівний і спокійний, як обрій.

Чоловік, який колись перевіз нас із Тоддом через море речей.

— Вілф, — зойкаю я.

Тепер усі дивляться на мене, брови нянечки Койл піднялись так високо, ніби хочуть заповзти їй у волосся.

— Здоров, — вітається Вілф.

— Здоров, — я надто приголомшена, щоби сказати ще щось.

Він двома пальцями торкається криса свого капелюха.

— Радий бачити, шо ви добралися.

Рот нянечки Койл ворушиться, але секунду чи дві звідти не вилітає ні звуку.

— На це буде час потім, — нарешті каже вона, — бо треба рушати негайно.

— Для двох місця вистачить? — питає молодший солдат.

— Мусить вистачити, — вона забирається під візок і дістає знизу панель. Тоді повертається до мене.

— Лізь.