Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 43)

— Насолоджуєшся? — питає Дейві.

Я вкладаю у свій Шум шось таке брутальне, наскільки можу придумати.

— Ой, та моя мама давно мертва, — каже він, — як і твоя, — а тоді сміється. — Цікаво, чи вона в житі так само багато говорила, як понаписувала в тій книжецці?

Я випростуюсь, мій Шум набрякає червоним.

Дейві…

— Господи боже, у неї там сторінка за сторінкою…

— Якось такого дня, Дейві, — кажу я, і мій Шум такий лютий, шо я майже бачу, як у ньому, ніби від спеки, заломлюється повітря, — якось такого дня, Дейві, я…

— Що ти зробиш, любий хлопче? — питає мер, в’їжджаючи на Морпеті. — Я ще з дороги чую, як ви двоє сваритесь, — він дивиться на Дейві. — А сваритися — це не працювати.

— О, я їх приставив до роботи, — каже Дейві, киваючи на поля.

І це правда. Ми зі спеклами поділилися на групи по десять і двацять, і всі ці групи, розкидані по всій обгородженій частині монастиря, вибирають каміння з низьких внутрішніх стін і знімають з поля дерн. Решта громадить викопану землю на інших полях, а моя група, біля входу, уже викопала частину траншей під фундамент першого будинку. У мене є лопата. Спеклам доводиться обходитись руками.

— Непогано, — каже мер, — дуже навіть непогано.

Шум Дейві такий утішений, шо це просто ганьба. Ніхто на нього не дивиться.

— А ти, Тодде? — мер повертається до мене. — Як твій ранок?

— Будь ласка, не бийте її, — кажу я.

— Будь ласка не бийте її, — передражнює Дейві.

— Востаннє кажу, Тодде, — відповідає мер. — Я і не збираюсь її кривдити. Я просто хочу поговорити з нею. Власне, якраз їду до неї.

Моє серце піцтрибує, а Шум гучніє.

— Ох, тату, це йому не подобається, — каже Дейві.

— Цить, — каже мер, — Тодде, може ти щось хочеш мені сказати перед цими відвідинами? Аби вони минули швидше і приємніше для всіх нас?

Я глитаю клубок.

А мер просто дивиться на мене, заглядає в мій Шум, і в моєму мозку формуються слова БУДЬ ЛАСКА НЕ БИЙ ЇЇ моїм голосом і його голосом, і ці голоси — вони перемішані, такшо тиснуть на речі, про які я думаю, речі, які я знаю, і це не те, шо ляпас Шумом, цей голос нишпорить там, де я його не прошу, пробує відмикати замкнені двері, перевертати каміння і запалювати світло там, де його нізашо не можна запалювати, усе повторюючи БУДЬ ЛАСКА НЕ БИЙ ЇЇ, зрештою я віччуваю, як уже починаю хотіти сказати те слово (океан), починаю хотіти повідмикати двері (біля океану), починаю хотіти зробити саме те, шо він мені каже, бо він же правий, він у всьому має рацію, то хто я такий, аби опиратися…

— Вона нічо не знає, — мій голос зривається, і я задихаюся.

Він здіймає брову.

— Ти ніби чимось засмучений, Тодде.

Він жестом підкликає Морпета. КОРИСЬ, каже Морпет. Дейві бачить, скільки уваги мені приділяє мер, і навіть звіцци я чую, як він починає ревнувати.

— Знаєш, Тодде, коли мені потрібно трохи заспокоїти емоції, я люблю робити одну штуку.

Він дивиться мені в очі.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Воно вгризається мені в саму середину мозку, ніби хробак у яблуко.

— Нагадує мені, хто я є, — каже мер, — і нагадує мені, як себе контролювати.

— Шо-шо нагадує? — питає Дейві, і я розумію, шо він не чує.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Знову, знову воно у мене всередині.

— Шо воно означає? — я мало не видихаю це запитання, бо воно так потужно засіло в моїй голові, що мені тяжко говорити.

А тоді ми це чуємо.

Повітря бринить, дзижчить, але не Шумом, а ніби здоровенна пурпурова бджола збирається тебе вкусити.

— Якого?.. — питає Дейві.

А тоді ми всі повертаємось, дивимося в дальній кінець монастиря, дивимося над головами солдатів, що завмерли на стінах.

Бзззззз….

Воно в небі — така собі фігура, наче дуга, висока і крутезна, і вона летить понад деревами, шо ростуть за монастирем, ше й позаду неї тягнеться дим, а згодом гуде голосніше і дим густішає, він аж чорний.

А тоді мер дістає бінокулі Віоли зі своєї сорочки, аби глянути блище.

Я дивлюся на бінокулі, мій Шум лютує, випинається знаками питання, та йому пофіг на мене.

Певно, Дейві і їх приніс із пагорба.

Я стискаю кулаки.

— Шоп то не було, — каже Дейві, — але воно наближається.

Я оглядаюся. Та штука вже на горішньому кінці дуги, тепер вона летить униз, на землю.

Вниз, на монастир, де ми всі стоїмо.

Бззззз…

— Я б на вашому місці драпав звідси, — каже мер, — бо це ж бомба.

Дейві мчить до брами так швитко, що губить свою нагайку. Солдати починають зістрибувати зі стін. Мер нашорошує коня, але ще не рушає, чекає: він дивиться, куди бомба впаде.

— Трасувальна, — каже він вкрай зацікавленим голосом. — Застаріла, практично безкорисна. Ми її використовували у війні зі спеклами.

Бзззззззз гучнішає. Бомба досі летить, нарощуючи швидкість.

— Мере Прентіссе?

— Президенте, — виправляє він, але не може відірватися від бінокулів, мов заворожений. — Шум і дим, — каже він, — надто очевидно для таємного підриву.

— Мере Прентіссе! — мій Шум на нервах усе гучніший.

— У місті всі бомби були доморобні, то чому…

— БІЖІТЬ! — горлаю я.

Морпет рушає, і мер дивиться на мене.

Але я не з ним говорю.

— БІЖІТЬ! — я все горлаю, махаю руками і лопатою до найблищих Спеклів, до тих Спеклів, шо на моєму полі.

Саме на це поле наразі і летить бомба.

Бззззззз….

Та вони не розуміють. Більшість із них просто дивиться на бомбу, котра летить просто вниз. Я й досі волаю «БІЖІТЬ!», кидаюся в них вибухами свого Шуму, показую їм, що буде, якщо бомба впаде, уявляю кров і кишки і БАБАХ, який зараз станеться.

— БІЖІТЬ, ХАЙ ВАМ ЧОРТ!

Нарешті шось їх пробиває і вони починають россипатися, може просто щоби забратися від моїх криків і вимахувань лопатою, зате вони біжать, і я женуся за ними по полю. Оглядаюся на мера Прентісса: той відступив до входу в монастир, готовий за потреби їхати далі.