Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 42)

Він киває.

— Щодня її проїжджаю.

— Справді?

— Так, справді, — каже він, я бачу її в його Шумі, бачу дорогу…

— І я думаю, що нарешті вже цього досить, — каже голос із пітьми.

Голос, який ми обоє впізнаємо.

Мер виходить із чорноти, за ним іде лава солдатів.

— Добривечір вам обом, — каже він.

І я чую спалах Шуму від мера.

І Тодд падає.

17. Важка робота

ЦЕ ЗВУК, але й не звук, він гучніший за всі можливі звуки, від нього би полопались перепонки, якби його слухать вухами, а не головою, всьо біліє, але я не лише ніби осліп, а й ніби оглух і замерз, а біль зароджується глибоко-преглибоко всередині, такшо не можна вхопитися за якусь частину себе, аби захиститись від болю, є лише колючі, пекучі удари всередину себе самого.

Оце-о віччував Дейві кожен раз, як його било Шумом мера.

І це слова…

Це просто слова…

Але це кожне слово, вбите у твою голову за раз, і цілий світ тобі кричить, шо ТИ НІШО ТИ НІШО ТИ НІШО, вириває з голови кожне власне слово, ніби висмикує волосся біля кореня і захоплює ше й шкіру…

Спалах слів, і я нішо…

Я нішо…

ТИ НІШО…

І я падаю на землю, де мер зможе робити зі мною всьо, шо захоче.

Я не хочу говорити про то, шо було далі.

Мер лишає пару солдатів охороняти дім зцілення, решта віттягують мене назад до собору і по дорозі нічо не кажуть. Ані слова, хоть я благаю їх не шкодити їй, я обіцяю і кричу, і плачу (затикайся), шо зроблю всьо, шо вони захотять, аби вони її лише не кривдили.

(затикайся, стули пельку)

Коли ми вертаємось, він знову прив’язує мене до стільця.

І відпускає пана Коллінза в місто.

І…

І я не хочу про це говорити.

Бо я плачу, ридаю, благаю, кричу її ім’я, знову благаю, і віццього мені так стидно, шо не можу навіть передать.

І весь цей час мер нічо не каже. Просто ходить довкола мене, раз за разом, слухає мої крики, слухає мої моління.

Слухає мій Шум, який криється попід цим.

І я кажу собі, шо я оце кричу, я оце плачу лише для того, аби заховати в Шумі те, шо вона мені сказала, аби він не прознав. Я кажу собі, що мушу плакати і благати так голосно, як лише можу, аби він не витримав.

(заткнися)

Але це я собі таке кажу.

І більше я про це говорити не хочу.

(та нишкни вже, най би ти здох)

Поки я вертаюсь до вежі, уже майже ранок, а мер Леджер чекає на мене, хоть я й не маю сили нічо робити, і я думаю, чи не відіграв він у цьому якусь роль, але його негайна турбота про мене і той жах, коли він бачить, у якому я стані, всьо це в його Шумі звучить дуже правдиво, воно таке правдиве, шо я просто повільно лягаю на матрац і не знаю, шо думати.

— Вони навіть не заходили, — каже мер Леджер, стаючи заді мене. — Коллінз лише віччинив двері, зазирнув і знову мене замкнув. Вони ніби знали.

— Ага, — кажу в подушку. — Дійсно ніби знали.

— Я тут ніяким боком, Тодде, — він читає мої думки, — клянусь, я ніколи не помагатиму цьому чоловікові.

— Просто дай мені спокій, — кажу я.

І він дає.

Я не сплю.

Я горю.

Я горю від тупости того, як легко вони мене злапали, як легко було використати її проти мене. Я палаю від сорому, сльоз і побоїв (затикайся). Я палаю від болю повторної розлуки з нею, від болю її обіцянки, від болю тої невідомості, шо з нею станеться тепер.

Мені всьодно, шо вони вчинять зі мною.

Зрештою сходить сонце і я відкриваю власне покарання.

— Спиною працюй, свиното.

— Заглухни, Дейві.

Наша нова робота — росподіляти Спеклів для роботи в групах, копати фундаменти для нових споруд на території монастиря, нових споруд, у яких спеклам жити цьої зими.

Моє покарання в тому, шо я працюю там, із ними.

Моє покарання в тому, що Дейві найголовніший.

Моє покарання в тому, що в нього нова нагайка.

— Нумо, — каже він і вперіщує мене по плечах, — працюй!

Я розвертаюся, кожен сантиметр тіла затерп і болить.

— Торкнешся мене ще раз, і я тобі, дідько, горлянку порву.

Він усміхається на всі зуби, його Шум видає радісний і тріумфальний скрик.

— Хотів би я це побачити, пане Г’юїтте.

А тоді він просто рже.

Я повертаюся до лопати. Всі Спекли в моїй групі витріщаються на мене. Я вночі не спав, мої пальці замерзли в різкому ранішньому сонці, і я нічо не можу зробити іссобою, просто кричу на них:

— А ну, стали до роботи!

Вони шось між собою переклацуються і знову починають копати землю руками.

Всі, крім одного, котрий затримує на мені погляд чи не на хвилину довше.

Я його обурено передивляюся, мій Шум каламутний і б’є просто в нього. Та він його тупо ігнорує, дихання клубочиться йому з рота, й очі беруть мене на слабо. Він піднімає руку, ніби представляється мені, от ніби я не знаю, хто він є, а тоді повертається до роботи в холодній землі, так повільно, як лише може.

1017 — він один-єдиний, хто нас не боїться.

Я беру лопату і різко встромляю у землю.