Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 41)

— Тодде…

— Скільки до океану?

— Два дні їзди…

— Тобто чотири пішки, — він крокує кімнатою. Його Шум знову повторює ОКЕАН, ясно, як вибух. Він бачить, що я дивлюсь на нього, бачить, що я бачу. — Я за тобою не шпигую, — каже він. — Не шпигую, але він, певно, лишив двері, аби я… — він роздратовано відкидає волосся, — але я приховаю. Приховав правду про Аарона, то й це приховаю.

У мене тріпотить у животі, коли я пригадую, що мер сказав мені про Аарона.

— Але ми мусимо йти, — каже Тодд. — Маєш їжу, яку можна взяти з собою?

— Можу дістати, — кажу.

— Поквапся.

І вже коли я повертаюся, чую в його Шумі своє ім’я. Віола, каже Шум, і це ім’я вкрите страхом — страхом того, що нас підставили, що я думаю, що його підіслали зумисне, страхом, що я думаю, що він бреше, а я можу просто дивитися на нього і думати його ім’я.

Тодд.

І, сподіваюся, він знає, що це означає.

Я вриваюся в їдальню і біжу до креденсів. Світло майже не вмикаю, намагаюся чимтихіше пакувати раціони і буханки хліба.

— Аж так спішиш, га? — питає Корін.

Вона сидить за столом глибоко в темряві, перед нею горня з кавою.

— Отже, приходить твій дружок і ти просто собі йдеш, — вона підводиться і підходить до мене.

— Я мушу, — кажу я. — Вибач.

— Вибачити? — питає вона, здіймаючи брови. — А тут що має бути? Що має бути з пацієнтами, які тебе потребують?

— Я жахлива цілителька, Корін, я їх лише мию і годую…

— Ага, ну тепер я матиму час трохи когось зцілити, якщо мені дозволять…

— Корін…

Її очі спалахують.

— Нянечко Ваятт!

Я зітхаю.

— Добре, нянечко Ваятт, — кажу я, а тоді водночас думаю і говорю, — ходімо з нами.

Вона збентежена, майже налякана.

— Що?

— Ти не бачиш, до чого воно все йде? Жінки по тюрмах, скалічені і поранені. Чи ти не бачиш, що ліпше не буде?

— Якщо тут щодня будуть розриватися бомби, то ясно, що не буде.

— Наш ворог тут — Президент, — кажу я.

Вона схрещує руки.

— Ти думаєш, може бути лише один ворог?

— Корін…

— Цілителька не забирає життя, — каже вона. — Цілителька ніколи не забирає життя. Наша перша клятва — «не нашкодь».

— Бомби закладались під порожні цілі.

— Які не завжди виявлялись порожніми, правда ж? — вона хитає головою, її лице зненацька засмучується, воно смутніше, ніж мені досі доводилось бачити. — Я знаю, хто я, Віоло. Я це відчуваю душею. Я лікую хворих, зцілюю поранених — ось хто я.

— Якщо ми залишимось тут, вони рано чи пізно прийдуть.

— Якщо підемо, пацієнти помруть, — вона вже й лютою не здається, і це лякає навіть більше.

— А якщо тебе заберуть? — питаю, додаючи голосу виклику. — Хто їх тоді зцілюватиме?

— Я сподівалася, що ти.

Я беру секундну передишку.

— Це не так просто.

— Зате для мене — так.

— Корін, якщо я виберуся, то зможу зв’язатися зі своїми…

— А тоді що? Ти казала, їм іще п’ять місяців летіти. П’ять місяців — це чимало.

Я повертаюся назад до креденсів, наповнюючи торби їжею.

— Я мушу спробувати, — кажу я поспіхом, — я мушу зробити щось, — повертаюся до неї вже з повною торбою. — Оце я, — думаю про Тодда, котрий чекає, і серце починає калатати швидше, — принаймні ось ким я стала.

Вона тихо оглядає мене і каже щось, що мені раз була сказала нянечка Койл.

— Ми — це вибір, який ми робимо.

Минає секунда, перш ніж я усвідомлюю, що вона розпрощалась.

— Чому так довго? — питає Тодд, стривожено визираючи з вікна.

— Все добре, — кажу йому. — Потім розповім.

— Взяла їжу?

Я піднімаю торбу.

— Підозрюю, ми знову просто йдемо за річкою? — питає він.

— Мабуть, так.

Він добру секунду ніяково дивиться на мене, намагаючись не усміхатись.

— Ну от, знову.

І я відчуваю цей дивний поспіх, і знаючи, в якій ми небезпеці, розумію, що поспіх це щастя, і він теж це відчуває, тож ми на секунду міцно потискаємо руки, тоді він стає на ліжко, переступає на підвіконня і вистрибує з вікна.

Я віддаю йому торбу з їжею і теж вибираюся на свіже повітря, гупаючи підошвами об тверде багно.

— Тодде, — шепочу я.

— Так?

— Хтось мені сказав, що тут під містом десь є вишка зв’язку, — кажу я. — Там, певно, купа солдатів, але я гадала, що якби ми…

— Велика металева вежа? — уточнює він. — Вища за дерева?

Я кліпаю.

— Можливо, — і тут мої очі широко розплющуються. — Ти знаєш, де вона?