Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 40)

Але це не вона.

Взагалі не вона.

Тодд!

І я відсуваю ширму і піднімаю скло, а він перехиляється всередину, його Шум повторює моє ім’я, я обвиваю його руками і затягую досередини, буквально піднімаю його і затягую у своє вікно, він пробує допомогти, залізти, і ми падаємо на моє ліжко; я лежу на спині, він — на мені, моє лице близько до його, і я пригадую, що так само було, коли ми застрибнули під водоспад, а за нами гнався Аарон, і я глянула просто в його очі.

І знала, що ми будемо в безпеці.

— Тодде.

При світлі моєї кімнати я бачу, що його око підбите, на носі — кров, і кажу:

— Що сталося? Ти поранений? Я можу…

Але він просто каже:

— Це ти.

Не знаю, скільки часу минає, поки ми так просто лежимо, відчуваємо, що ми одне з одним насправді тут, насправді-насправді, ми насправді живі, я відчуваю його безпеку, його вагу на своїй, шорсткісь його пальців на моєму лиці, його теплоту і запах, порох на його одязі; ми практично не говоримо, його Шум розривається почуттям, складними речами: спогадами про те, як мене підстрелили, як він почувався, коли думав, що я помираю, про те, як кінчики його пальців зараз відчувають мене, але на позір він просто повторює Віола, Віола, Віола.

І це Тодд.

Чорт забирай, це Тодд.

І все нормально.

А тоді в коридорі чути кроки.

Кроки, що зупиняються просто біля моєї кімнати.

Ми обоє дивимось на двері. Під ними лежить тінь, дві ноги когось, хто стоїть просто з іншого боку.

Я чекаю стуку.

Я чекаю наказу вигнати його звідси.

Я готуюся битися.

Але тоді ноги йдуть геть.

— Хто це був? — питає Тодд.

— Нянечка Ваятт, — кажу я і чую здивування у власному голосі.

— А тоді почали вибухати бомби, — закінчую я. — А він лише двічі викликав мене, на початку, питався, чи я щось знаю, а я не знала, дійсно не знала, і це було по всьому. Нічого більше. І про нього я більше нічого не знаю, клянуся.

— Зі мною він після бомб так само практично не говорив, — каже Тодд, дивлячись собі на ноги. — Я боявся, шо то ти їх підриваєш.

У його Шумі я бачу вибух мосту. Я бачу, як це роблю.

— Ні, — відповідаю, думаючи про цидулку у своїй кишені, — то не я.

Тодд кахикає, тоді просто і ясно каже:

— Тікаймо?

— Так, — відповідаю, зраджуючи Корін так швидко, що відчуваю червоний приплив сорому майже негайно, але так, нам треба тікати, тікати і не зупинятися.

— Але куди? — питає він. — Куди йти?

Я відкриваю рота відповісти…

Але вагаюся.

— Де ховається Відповідь? — питає він. — Можемо піти туди?

І я помічаю якусь напругу в його Шумі, несхвалення і нехіть.

Бомби. Йому бомби теж не сподобались.

Я бачу безіменних мертвих солдатів у руїнах кафе.

Але ж буде більше, чи не так?

Я знову вагаюся.

І я міркую, коротюсеньку мить міркую, ніби це муха, яку треба відігнати.

Я міркую, чи можна йому розповісти.

— Не знаю, — кажу я, — справді не знаю. Мені не сказали, бо не знали, чи можна довіряти.

Тодд дивиться на мене.

І на секунду на його лиці теж з’являється сумнів.

— Ти мені не довіряєш, — кажу я, перш ніж здогадуюся зупинитись.

— Ти мені теж не довіряєш, — каже він. — Ти думаєш, чи я не працюю з мером. І думаєш, чого це я так довго тебе шукав, — він знову сумовито дивиться на підлогу. — Я дотепер можу тебе читати, — каже він, — майже так само добре, як себе самого.

Я дивлюся на нього, у його Шум.

— Ти думаєш, що я частина Відповіді. Вважаєш, що я б таке зробила.

Він на мене не дивиться, але киває.

— Я просто намагався вижити, завжди шукав способу тебе знайти, надіявся, що ти мене не забула.

— Ніколи, — кажу я, — ніколи!

Він знову дивиться на мене.

— Я б теж нізащо тебе не лишив.

— Обіцяєш?

— Та шоб я здох, — каже він і сором’язливо всміхається.

— Я теж обіцяю, — кажу і всміхаюсь йому. — Вдруге я ніколи вже тебе не покину, Тодде Г’юїтте, ніколи-преніколи.

Він усміхається ширше, коли я кажу «ніколи вже», але усмішка гасне, і я бачу, як він збирає докупи Шум, аби сказати мені щось, не знаю, щось важке, чого він соромиться, але перш ніж він встигає, я хочу, аби він знав, я хочу, аби він точно знав.

— Я думаю, вони біля океану, — кажу я. — Нянечка Койл розповіла мені історію, перш ніж піти. Думаю, вона хотіла попередити, куди вони йдуть.

Він дивиться на мене.

— От і скажи тепер, що я тобі не довіряю, Тодде Г’юїтте.

А тоді я розумію свою помилку.

— Шо? — каже він, коли бачить моє обличчя.

— У твому Шумі, — кажу, підводячись, — Тодде, воно всюди у твому Шумі. Океан, знову і знову, раз і ще раз.

— То я несвідомо, — каже він, але його очі вже розплющуються, я бачу відімкнуті двері його камери, я бачу чоловіка в камері, котрий каже йому, де я, і бачу знаки питання…

— Я такий тупий, — каже Тодд, і собі підводячись. — Просто, дідько, ідіот. Треба йти. Заражже!