Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 44)
Але він дивиться на мене.
— БІЖІТЬ! — я досі кричу, змушую Спеклів вставати, жену їх геть, подалі від центру поля. Кілька останніх застрибують за внутрішню стінку поблизу, і я стрибаю за ними, насилу переводжу дух і повертаюся, глянути, як вона впаде…
І бачу 1017, котрий так само стоїть посеред поля, просто дивиться в небо.
Такшо бомба вб’є його на місці.
Я вистрибую назад за внутрішню стіну, перш ніж встигаю зрозуміти…
Мої ноги приминають траву…
Перестрибую траншеї, які ми були викопали…
Біжу так швитко, шо Шум порожній…
Просто БЗЗЗ бомби…
Гучніше і нище…
І 1017 піднімає руки, аби затулити очі від сонця…
Чого він там чухаєцця?
І мої ноги
І я повторюю:
Клятий 1017 не бачить мене…
А я врізаюся в нього так сильно, що збиваю його з ніг, віччуваю, як повітря виходить із його легенів, і тоді ми летимо на траву, ми б’ємось об землю, котимось горбок за горбочком через перекопаний ґрунт у неглибоку траншею, саме коли титанічне…
зжирає цілу планету єдиним звуковим укусом
вибиває кожну думку, кожну крихту Шуму
бере мозок і розриває його на кавальчики
і кожну молекулу повітря засмоктує і здуває повз нас
і ґрунт, і трава падають твердими, важкими грудками
і дим наповнює наші легені
А далі тиша.
— Ти цілий? — чую я крик мера, ніби він за багато-багато миль, глибоко під водою.
Я сідаю в траншеї, бачу великий задимлений кратер посеред поля, дим уже рідшає, бо ж нічому горіти, Спекли, збившись ряд за рядом, визирають з дальніх полів.
Я дихаю, але не чую, як дихаю.
Повертаюся до 1017, він досі піді мною в траншеї і намагається встати, тут я відкриваю рота запитати, чи з ним всьо добре, хоть ясно, шо він не зможе мені відповісти…
І він б’є мене сильним ляпасом, який залишає кілька подряпин на моєму лиці.
— Гей! — кричу я, хоть ледве чую сам себе…
Він викручується спід мене, я простягаю руку, аби його затримати…
І він кусає, сильно кусає двома рядами своїх гострих зубчиків…
І я готовий його вдарити, готовий його ну так
Та він вирвався спід мене, побіг через кратер, до інших Спеклів…
— Гей! — знову кричу я, і мій Шум робиться червоний.
Він просто біжить, озираючись раз за разом, а лави Спеклів так само дивляться на мене, на їхніх тупих мовчазних лицях менше емоцій, ніж у найтупішої вівці, шо були в нас на фермі, з моєї руки тече кров, у вухах дзвенить, і на щоках печуть подряпини; значить, я врятував його тупориле житя і це так він мені дякує?
— Тодде? — мер під’їжджає до мене. — Ти цілий?
Я повертаю лице до нього, але навіть не знаю, чи я достатньо заспокоївся, щоб відповісти, а коли відкриваю рота…
Земля двигтить.
У мене так і нема слуху, тому я скоріше віччуваю, чим чую, віччуваю гуркіт у глибині ґрунту, і віччуваю, як повітря пульсує одною, ні — двома, трьома потужними вібраціями, одна за одною, бачу як мер різко вертає до міста, і ще бачу, як Дейві і всі Спекли роблять так само.
Ще бомби.
Далеко звіцци, у місті, вибухають найбільші бомби в історії цього світу.
18. Жити означає боротися
Я ТАК ПО-ДУРНОМУ РОЗГУБИЛАСЯ, коли мер і його солдати забрали Тодда, що Корін довелося щось мені дати, хоч я ледве відчула заштрик голки в руку і так само не помічала її долоню в себе на спині, шорстку і нерухому, бо вона не робила нічогісінько, щоби стало краще, а лише тримала мене — тримала на землі.
Прикро визнавати, але я така невдячна.
Коли я прокидаюся у своєму ліжку, ще тільки Сіріє, а сонце так низько, що ніби ще й не зійшло, все інше — вранішні тіні.
Корін сидить у кріслі біля мене.
— Хай би як я хотіла дати тобі довше поспати, — каже вона, — та боюсь, що це неможливо.
Я піднімаюся на ліжку, аж поки не згинаюся вдвоє. У моїх грудях тягар, такий, що аж притягує мене до землі.
— Я знаю, — шепочу, — так, я знаю.
Ще якби мені знаття, чому він упав. Його очі посоловіли, він майже зомлів, із рота пішла піна, тоді солдати підняли його на ноги і відтягли геть.
— Вони прийдуть по мене, — кажу, намагаючись проковтнути тугий клубок, що став у горлі, — щойно розберуться з Тоддом.
— Мабуть, що прийдуть, — просто каже Корін, дивлячись на свої долоні, на сметанкові мозолі на кінчиках своїх пальців, на попелясту шкіру, що злущується з її рук через гарячу воду.
Ранок на диво холодний, отакої. Навіть при зачиненому вікні я ловлю дрижаки. Обнімаю себе руками.
Його нема.
Його нема.
І я не знаю, що тепер буде.
— Я виросла у селищі Кентська Брама, — зненацька заводить Корін, не дивлячись на мене, — біля величезного лісу.
Я дивлюсь на неї.
— Корін?
— Мій батько загинув у війні зі спеклами, — продовжує вона, — але мама вижила. Відколи навчилась ходити, я працювала з нею в садку, збирала яблука, гребенясту сосну і рошинки.
Я дивлюсь на неї і думаю, чому зараз, чому ця історія зараз?
— Винагородою за тяжку працю, — продовжує вона, — було щорічне таборування: зібравши останній врожай, ми з мамою бігали вглиб лісу, так далеко, як тільки відважувалися зайти, — вона дивиться в темний світанок. — Ой, скільки там життя, Віоло! Стільки життя в кожному куточку лісу, джерельці, річці і горі. Планета просто