Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 45)

Вона проводить пальцем по своїх мозолях.

Востаннє ми пішли, коли мені стукнуло вісім. Аж три дні йшли на південь, і то був подарунок за те, як я виросла. Бозна скільки миль відмахали, зате ми були самі, лише вдвох, і це було найголовніше.

Вона робить довгу паузу. Я її не порушую.

— Її вкусив кораловий аспид у стегно, коли вона студила ноги у струмку, — вона знову потирає руки. — Отрута цієї змії — вона фатальна, але діє не одразу.

— Ой, Корін, — ледь чутно зітхаю я.

Вона мовчки встає, ніби моє співчуття — то якісь грубощі. Підходить до мого вікна.

— Вона помирала сімнадцять годин, — каже, не дивлячись на мене, — це було жахливо і боляче, а коли вона осліпла, то вчепилася в мене і благала її врятувати, знову і знову благала врятувати її.

Я мовчу.

— Це сьогодні ми знаємо, завдяки цілителям, що я могла врятувати їй життя, якби відварила корінь Ксантуса, — вона схрещує руки, — бо навколо нас його було як гною.

РЕВ Нового Прентісстауна починає прокидатися з сонцем. Світло пробивається з-за далекого обрію, але ми досі мовчимо собі.

— Вибач, Корін, — кажу нарешті, — але чому?..

— Тут кожна — чиясь донька, — тихо каже вона. — Кожен солдат — чийсь син. Єдиний злочин, так, єдиний злочин — це відібрати життя. Інших немає.

— Це тому ти не хочеш боротися, — відповідаю. Вона стрімко повертається.

— Жити — означає боротися, — відрізає вона, — а зберігати життя означає боротися з усім тим, що представляє чоловік.

Вона люто сьорбає повітря.

— І вона тепер теж, з тими її бомбами. Я борюся щоразу, коли перев’язую підбите око жінки, щоразу, коли дістаю шрапнель із жертви теракту.

Її голос погучнішав, але тепер знову стихає.

— Оце моя війна, — каже вона, — і тут знаходиться моя бойова позиція.

Вона повертається до крісла і бере клуночок матерії, що лежав біля нього.

— А тому, — каже вона, — я попрошу тебе вдягти це.

Вона не залишає мені часу на суперечку, навіть не дає запитати, який її план. Вона забирає в мене робу підмайстрині, мої власні запрані речі та дає мені вбогіший одяг, блузку на довгий рукав, а ще довгу спідницю і хустку, під якою ховається моє волосся.

— Корін, — кажу я, намотуючи хустку.

— Замовкни і не гай часу.

Коли я вже вдягнена, вона відводить мене в кінець довгого коридору, що виходить до річки зразу біля лікарні. На порозі — велика полотняна торба ліків і бинтів. Вона віддає її мені та каже:

— Орієнтуйся на звук. Ти зрозумієш, коли почуєш.

— Корін…

— Шанси в тебе невеликі, я мушу про це сказати, — тепер вона дивиться мені просто в очі, — та якщо ти таки знайдеш, де вони там ховаються, використай ці припаси як цілителька, чуєш мене? Воно в тобі є, знаєш ти чи ні.

Я дихаю важко, нервово, але дивлюсь на неї й кажу:

— Так, нянечко.

— Саме так, нянечко, — каже вона і дивиться у дверне віконце. Звідси видно єдиного знудьгованого солдата на розі будівлі, він стоїть і колупається в носі. Корін повертається до мене.

— Час настав. Будь ласка, вдар мене!

Я кліпаю.

— Що?

— Вдар мене, — повторює вона, — треба принаймні розбитий ніс чи розсічену губу.

— Корін…

— Поспішай, поки солдатів на вулиці не так багато.

— Я не битиму тебе!

Вона хапає мене за руку, так рвучко, що я сахаюся.

— Якщо по тебе прийде Президент, ти дійсно думаєш, що кудись повернешся? Спершу він пробував вичавити з тебе правду розпитуваннями, а тоді полонив твого друга. Ти справді думаєш, що в такого чоловіка залізне терпіння?

— Корін…

— Рано чи пізно він спробує тебе зламати, — каже вона, — і якщо відмовишся допомагати, просто тебе вб’є.

— Але я не знаю…

— А йому начхати, що ти там не знаєш! — сичить вона крізь зуби, — якщо я можу врятувати комусь життя, то я так і зроблю, навіть якщо це твоє кляте життя.

— Ти робиш мені боляче, — тихо кажу я, поки її пальці впиваються в мою руку.

— Добре, — каже вона, — якраз розсердишся, щоб добряче вдарити.

— Але чому…

— Бий! — кричить вона.

Я глибоко вдихаю, раз, іще раз, а тоді з усіх сил б’ю її навідліг у лице.

Я чекаю, пригнувшись біля вікна при дверях, дивлюся на солдата. Кроки Корін затихають у коридорі, коли вона біжить на рецепцію. Вичікую ще трохи. Солдат — один із багатьох, у кого забрали ліки, тож у відносній тиші ранку я чую самі лише його думки. Він нудиться, думає про село, в якому він жив до вторгнення армії, і про саму цю армію, до якої його змусили приєднатися.

Думки про його знайому дівчину, котра померла.

А тоді я чую, як приглушено волає Корін десь на центральних дверях. Вона має кричати, що Відповідь прокралася вночі, побила її до непритомности і викрала мене просто в них з-під носа, і що вона бачила, як ми тікали в напрямку, протилежному до того, в якому я бігтиму.

Ця історія шита білими нитками, вона точно не спрацює, бо хто і як міг би проникнути сюди, коли там і тут розставлені патрулі?

Але я знаю, на що вона розраховує. На легенду, що вже шириться, на легенду про Відповідь.

Як можна закласти бомби, щоб ніхто не побачив? Щоб нікого не спіймали?

Якщо Відповідь на таке здатна, то хіба вона не може й прослизнути повз озброєну варту?

Вони невразливі?

Саме такі думки я читаю, щойно солдат піднімає голову на звук метушні. Думка гучнішає в його Шумі, коли він забігає за ріг і зникає з-перед очей.

І ось уже й час.

Я закидаю торбу з ліками собі на плече. Відчиняю двері.

Я тікаю.

Мчу до посадки, а звідти вниз до річки. Вздовж берега тягнеться стежка, але я тримаюсь дерев побіч неї, а торба б’є мене по плечах і спині важкими кутами, так що я не можу не згадувати, як ми з Тоддом тікали повз цю-таки річку, цим-таки берегом, тікали від армії, тікали, тікали й тікали.

Я повинна дістатись до океану.

Найдужче я прагну врятувати Тодда, але мій єдиний шанс — спершу знайти її.

А тоді я повернуся за ним.

Повернусь.