Ніби нас благословила,
Радуючись, ненька.
Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?
А, згадала!. Я з'єднала
Доню за султана,
За всесвітнього гетьмана,
Злющого тирана.
Таж він хлепче кров людськую,
Мов собака воду, —
І за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!
За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим раєм
Нам стару хатину!
Мов за змія-людожера
Дочок оддавали,
Що ченці там у печерах
Страшно змалювали.
От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слізьми ллюся,
Світонька не бачу.
От чого я так журюся,
Аж у землю б'юся…
Полечу до неї в пекло
Та хоч подивлюся!
О, коли б її побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизні й смерти.
Я знайду в турецьку віру
Кучман, шлях Татарський:
Як везли, вона все дерла
Подарунки панські, —
Подарунки ті криваві,
Що татарин клятий
Засліпив голубці очі,
Щоб її піймати.
Він кармазин златоглавий,
Гаптуваннєм шитий,
Розіслав у нас по лаві,
Щоб її зловити.
Загорілась тогді церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю світлицю вкрили.
Дери, доню, ту огиду,
Парчі й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньці для приміти.
Буду в руки златоглави
Прокляті хапати
І знаки твої криваві
Слізьми обливати.
А пожар собі під ноги
Слати-підгортати,
В золоті твої чертоги
Путь гірку верстати.
Бачу, як вони зіяють.
Вирлами дракона,
На Вкраїну позирають,
