В Богуславі людям очі,
Димом сховища сповняти
І душити крик жіночий.
Понагачувала трупу
Повні сіни коло хати
Та й пійшла живого лупу
В дикім полі доглядати.
І забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полі на роздоллі
Про нескошену билину.
Не билина в чистім полі
З-під коси твоєї встала:
Сирота стара в недолі
Пам'ять-розум утеряла.
Підвелась і по пустині
Диким поглядом блукала.
Опинившись на могилі,
Серед степу промовляла:
«Де се я, і що се з нами
Сталось-приключилось?
Ні світлиці, ні кімнати.
Се мені приснилось.
Се я сплю. О, як же серце
Тяжко замирає!.
Степ, могила. і криваве
Сонечко сідає.
У димах сідає сонце
Чи в кров поринає?
Вітер з полом'єм по полю,
Мов по морю, грає.
Ні села кругом, ні духа.
Скрізь галки літають,
І собаки, мов на звіра,
Скиглять-завивають.
Що ж се за пожежа сталась
Серед України?
Потонуло все, почезло.
Нігде ні хатини!
О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?
Ні! Під дзвоном королівським
Сплю я на могилі.
Чи то ж люде, як горіли,
В дзвона б не дзвонили?
Задзвоню, чи не прокинусь.» —
Встала й задзвонила.
Затремтіло ветхе тіло;
Серденько занило.
І озвалося до дзвона
Скигленнє собаче, —
Мов душа в пекельних муках
Під землею плаче…
О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце.
Як проснеться-стрепенеться,
Кров'ю розіллється.
Я забула, як заснула,
Чим була, живучи.
Темна темрява обгорнула
Мізок мій болючий.
Ніби я когось любила,
Гарна, молоденька;
