Мов безодня чорна,
Не боюсь вас, кляті вирла,
Кров'яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.
Вже вона мені стихенька
Світить свічку-зорю
І веде мене ясненька
На страшну Цоцору.
Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
І досталось його тіло
Татарюзі в руки.
А велика головище
Котиться по полю.
Я піймаю та й сховаю
Диво під полою.
За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.
Бо повісить цар-невіра
Диво те під зорі,
Щоб і Польща, й Україна
Потонули в горі.
Прикує його невіра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята віра
Побивала наших.
«Хто мені, – рече, – те диво
Знайде на Цоцорі,
Той у мене засіяє
Високо, як зорі.
Буде первим чоловіком
По царі-султані
І блищатиме, як сонце,
В золотім жупані».
Ой чого ж се побіліла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомліла
І вся Україна.
Побіліла ти, долино,
Панським білим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуваннєм-лупом.
Побіліла трупом панським
Поруч із козацьким,
І вквітчався труп не маком,
Порубом лицарським.
Я по мертвих не ридаю.
Голошу-співаю,
З сіроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.
Годі, вовці-сіроманці,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бідолашна мати.
Ухопіте, розірвіте,
Бо воно голосить,
І в глухих богів рятунку
Від ординця просить.
Погоріли всі світлиці
І церкви з богами,
Залягло під попелами
Поле облогами.
