Пантелеймон Кулиш – Маруся Богуславка (страница 14)

Сіймо-сіймо здуру сльози          По степу-облозі: Ані правди, ні відради,          Ні надії в Бозі». Не мара вночі блукає,          Щоб людей лякати: За дочкою уганяє          Божевільна мати. То ридає, то співає,         То з печалі рветься, То на Бога нарікає,         В землю грудьми б'ється. І, не знаючи дороги,         До Дністра простує… Мов крилаті в неї ноги,          Пузирів не чує. Старосвітська кров козацька          В ветхих жилах врала; В тілі мученім юнацька          Сила воскресала. Ясувала бідна мати          Бідної Марусі — Дух потужний і завзятий           Нужденної Русі. І мов давнього варязтва,          Невгавуща сила, Мов скажений дух козацтва,          Бурею летіла. Довгий, мов бунчук гетьманський,          Волос розвивався; Сам собою шлях татарський          Їй під ноги слався.

Дума друга

О Дністре, знаний проміж лицарями, Порогу руської землі кривавий! Колись давно ми з Струсями-братами Поза тобою здобували слави: Волощину, мов щит, із рук турецьких Ми довго рвали вкупі з поляками, За приводом Серп'яг та Вишневеньких Блукали в полі вовчими слідами, Шуганнєм по світах рівнялись із орлами. Тепер ти, Дністре, став гнилим потоком Гидоти всякої, що назбиралась У посварках Заходу із Востоком, І лютостю обох їх провонялась. О Музо! Одверни від неї очі: Нехай ляхи гризуться з русинами, Втікай із їх кубла голодна й боса, Як бігла бідна мати манівцями, Обдерта по тернах, бліда, простоволоса. Обдерта по тернах. Зима упала На голову злиденній за годину. Тепер її й Маруся б не впізнала, Коли б вернулась звідти на Вкраїну, Де «чотирма концями світу» править Той цар, що величають тінню Бога, Той, що й Москву, й ляхву, і німця давить, І Риму гордого втирає рога, Дарма, що королі там товпляться в порога. О серце матірне! Ти б не злякалось І Люцифера у його потузі, Бо в тебе вже нічого не зісталось, Нічого у твоїй важенній тузі. Дивується волошин, стрівши бабу,