Пантелеймон Кулиш – Маруся Богуславка (страница 16)
О, визирни ж із них, моя надіє!
Се ж із твоїх садів так любо вітер віє!.
Чого ж ти, земле, так заколихалась?
Чого ти, небо, зразу почорніло?.
Імла перед очима розіслалась,
І серце, мов той камінь, заніміло.
Хитається земля. Іде кругом. Не встою».
Де ж мури під садами поховались?
Се я крізь землю йду. О доню, доню!»
І падає, і по землі послались
Ті патли сиві, що відьомськими здавались.
Дума третя
«Аллах! – рече над нею татарюга,
Високий, огрядний і бородатий, —
Се милосердію твойму наруга,
Щоб людям без войни так погибати.
Ахмете! Подивись, яке обдерте
І закривавлене стареньке тіло.
Мабуть же не з добра, а з страху смерті,
Воно через степи й терни летіло.
Так поховать його спасенне буде діло.
Махай до юрту, бравий мій козаче,
Звели сюди приїхати гарбою:
Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче
Над білою старою головою.
Нам сто тринадцять раз повеліває
Святий Коран на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних,
І милосердія єлей в серця вливає».
Помчавсь Ахмет і курявою вкрився,
Зсів із коня татарин бородатий
І вухом странниці до серця нахилився.
«Ні, ще злиденної своєї хати
Душа не кинула!.» І здобуває
Бальзам з саків ловецьких і тростинку
В смажні і мертві вже уста вправляв,
І стиха влив лікарства капелинку.
«Благословен Аллах однині і довіку»!
Сим словом іскру жизні він вітає.
Стара прокинулась і гострим зглядом
У вічі, мов ножем, йому штирхає.
Морщини, мов гадюки, в'ються адом.
«Де, коршаку, ти дів мою голубку?» —
Промовила, і знов погасли очі.
Татарин, із саків доставши губку,
Холодною водою з дзбанка мочить
І, витерши їй вид, ознаки жизні сочить.
«О, знаю, знаю! – каже стиха. – Шкода,
Що я збудив тебе! Нехай би згасла
Остання іскорка. Про що природа
Знов улила у твій каганчик масла?
Я бачу образ матері моєї.
Так на землі без пам'яті лежала,
Як вирвано дитину з рук у неї,
А ваша хата полом'єм палала
І навкруги земля, мов пекло, гоготала».
Скрипить гарба в степу. Ахмет вернувся,
І милосердний батько сина посилає,
Щоб сіна де на добрий в'юк здобувся.
З ним лойтрака він гарно вистилає;
Кладуть стару на сіно і тихенько
Везуть у балище на водопійло.
Спускалося вже сонечко низенько,
Проміннєм степ червоним золотило, 
