Пантелеймон Кулиш – Маруся Богуславка (страница 10)

Нещасній матері, прибіг і «коськи» Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». — «Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці Збирався цілий вік!» — «Воно й не шкодить, Як биті талярі бряжчать в кишеньці: Такий-то й монастир скоріш знаходить». — «Так ти оце з неволі вже втікаєш»? — «Ні, там-то й воля: там моя домівка.» — «О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш? Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» — «Не накладаю, ні! Бо я між ними Немов на світ удруге народився І думками про божество святими, І правдою без хиби просвітився. Аллах один; нема у нього роду. Всесилен він, не требує підмоги; Цурається мерзенного народу, Що оббиває у царів пороги І вносить прах земний в небеснії чертоги». — «Коли ти думками святими справді Там просвітивсь, то дай же нам зашиту Від татарви у нашій рідній хаті, Щоб не спліндровано нас, не побито». — «О, ні! Нехай джавур горить-палає Із ідольством своїм гидким, мізерним; Нехай огонь зрадливих пожирає, Що роблять кривди праведним, спасенним І правовірникам серця возвеселяє»! — «Мій братику!.» — «Попаде! Нас навіки Розділено з тобою. Ся хатина Мені сестра й рідня; а ви, каліки Умом, чужі мені, немов скотина». — «Так хоч хатину пощади святую, Де вмерла мати, по тобі журившись»! — «Ні, я по-свойому її вшаную: Мов дух, перед Аллахом засвітившись, Нехай перелетить в обитель неземную! Там сльози матері, як Божі зорі, Засяють у мене перед очима, Як серцем потону в блаженстві, в морі Серед утіх, достойних серафима. А на землі – земне. Моя царице! Сідай зо мною на коня-бахмата, Полинемо в Стамбул удвох, як птиця. Нехай горить стара, мізерна хата: Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться». У попаді в очу позеленіло. Дочка, татарин, божники з богами, Усе пішло кругом і зашуміло, Мов гай густий під бурею-вітрами. Кудись вона біжить чи завірюха Її на дикі крила підхопила І мчить крізь полом'є та дим, і духа У грудях бідолашних захопило І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.

Пісня друга

Дума перва

Смерте, бабо-сповитухо, Лікарю людський останній! Ти одна нам гоїш духа В нашій долі безталанній. Утомившись закривати