Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 17)
Тепер течія річки несла його до бразильського берега, і чоловікові вдалося легко причалити. Він поповз схилом догори, але за двадцять метрів простягся долілиць.
— Альвесе! — закричав він чимдуж і прислухався, та марно. — Куме Альвасе! Не відмов мені в цій милості! — заволав він знову, відриваючи голову від землі.
У тиші сельви не було чутно жодного шелесту. Чоловікові ще стало духу добратися до каное, і плин, знову підхопивши, прудко поніс його за течією.
Парана там тече по дну глибокої западини, високі стометрові стіни якої жало́бно обрамовують річку. На берегах, облицьованих чорними базальтовими брилами, здіймається такий самий чорний ліс. Спереду, по боках, ззаду — усюди безконечний траурний мур, у підніжжі якого бурхлива річка в невпинному клекотанні несе мулисті води. Краєвид є ворожим, і панує в ньому смертельна тиша. Проте надвечір його похмура і безмовна краса набуває неповторної величі.
Сонце вже сіло, коли чоловіка, який напівлежав на дні каное, пройняло страшним холодом; і раптом він, здивований, підвів голову: йому стало ліпше. Нога майже не боліла, спрага минула, а груди, тепер уже вільні, здіймались у повільному диханні.
Без сумніву, отрута починала втрачати силу. Він почувався майже добре і хоч не мав сили ворухнути рукою, розраховував, що коли впаде роса, він оклигає цілком. За його підрахунками в Такуру-Пуку він мав прибути десь за три години.
Йому дедалі ліпшало, насунула сповнена спогадів дрімота. Його вже не турбували ні нога, ні живіт. Чи живий іще його кум Ґаона в Такуру-Пуку? Можливо, він також побачить свого колишнього господаря містера Дугласа і приймальника робіт.
Чи довго йому ще плисти? Небо на заході вже стало золотим, і річка також забарвилася багрянцем. З парагвайського берега, уже оповитого мороком, із гори на річку спускалася сутінкова прохолода з пахощами помаранчів і дикого меду. Високо вгорі убік Парагваю мовчки пролетіла парочка папуг ара.
А внизу золотою річкою швидко неслося каное і час від часу крутилось у пінявих коловоротах. Чоловік, який плив у ньому, почувався щораз ліпше і думав про те, скільки ж це він не бачився зі своїм колишнім господарем Дугласом. Три роки? Мабуть, що ні, не аж так багато. Два роки і дев’ять місяців? Можливо. Вісім з половиною місяців? Саме так.
Раптом він відчув, що закоцюб аж по груди. Що це з ним? І дихання…
З приймальником деревини містера Дугласа, Лоренцо Кубільєю, він познайомився в Пуерто-Есперанса у Страсну п’ятницю… П’ятницю? Так, або в четвер.
Чоловік повільно розігнув пальці руки.
— У четвер.
І спустив дух.
Сонячний удар
Цуцик Олд вийшов у двері й рівним і лінивим кроком перетнув подвір’я. Спинився на краю пасовиська, примруживши очі, витягнув тремтливий ніс убік лісу і спокійно всівся. Перед ним була одноманітна рівнина Чако, де поля змінювалися лісами, а ліси полями, і не було інших барв, окрім слонової кістки пасовиськ і чорноти лісу. Ліс, що починався за двісті метрів, заслоняв горизонт із трьох боків фільварку. На заході він розступався, і в цій прогалині простиралося поле, але вдалині його обрамляла невмолима темна лінія.
О цій ранній порі далечінь, сліпуча при полуденному світлі, набувала спокійної чіткості. Ані хмаринки, ні подуву вітру. Під безвітряним сріблястим небом поле дихало тонізуючою прохолодою, що навівала мислячій людині, упевненій, що буде ще один посушливий день, тугу за роботою, яку ліпше винагороджують.
Мілк, батько цуцика, теж перетнув двір і сів поруч із ним з лінивим зітханням блаженства. Обидва лишалися непорушними, бо мух іще не було.
Олд, що хвильку тому дивився на узлісся, зауважив:
— Прохолодний ранок.
Мілк простежив за поглядом цуценяти й уже не відводив звідти очей, розсіяно моргаючи. За якийсь час він проказав:
— На тому дереві сидить двоє соколів.
Вони перевели байдужий погляд на вола, який проходив мимо, і продовжили, як звикло, споглядати на все.
А тим часом на сході почало розкриватися багряне віяло, і обрій уже втратив ранкову ясність. Мілк схрестив передні лапи і відчув легкий біль. Не рухаючись, оглянув свої пальці й урешті вирішив їх обнюхати. Напередодні він витягнув блоху, і згадавши пережите, облизав хворий палець.
— Я не міг ходити, — урешті вигукнув він.
Цуцик не зрозумів про що мова, і Мілк додав:
— Багато бліх.
Цього разу цуценя зрозуміло. І за якийсь час додало вже від себе:
— Багато бліх.
І обидва, переконані в цьому, знову замовкли.
Зійшло сонце; і щойно землю залило світлом, лісові індички сповнили прозору атмосферу сумбурним клекотом свого поганенького оркестру. Собаки, позолочені косими променями сонця, прикрили повіки і блаженно моргали у солодкій знемозі. Потроху до цієї пари приєднались інші приятелі: мовчазний улюбленець Дік, Принц, чия розірвана носухою верхня губа відкривала зуби, та Ісонду з індіанським ім’ям. Четверо фокстер’єрів, розтягнувшись у благодаті, спали.
Як минула година, вони попіднімали голови; з протилежного боку химерного дому на два поверхи — нижній із глини, верхній із дерева, з ґанком і критою галерею, як у шале — вони почули кроки господаря, який спускався сходами. Містер Джонс із рушником на плечі на мить спинися на розі дому й подивився на сонце, яке вже стояло високо. Після самотніх посиденьок із віскі, триваліших, ніж звикло, він мав усе ще мертвий погляд і обвислі уста.
Поки він умивався, собаки підійшли та обнюхали його чоботи, ліниво махаючи хвостами. Як вишколені звірі, пси знають найменшу прикмету захмеління у свого господаря. Вони поволі відійшли і знову розляглися на сонці. Проте невдовзі дедалі дужча спека змусила їх покинути осоння заради тіні ґанку.
День був такий самий, як попередні цього місяця: сухий, ясний, із палючим сонцем, від якого, здавалося, плавилося небо, а вологу землю миттю вкривала білувата кірка.
Містер Джонс сходив на фільварок, аби подивитися, що зробили за попередній день, і вернувся в дім. Увесь ранок він нічого не робив. Потім пообідав і піднявся нагору, аби подрімати.
О другій дня, попри палючу спеку, пеони знову стали до роботи, бо лабузиння на плантації бавовни не переводилося. Пішли за ними й собаки, які від минулої зими дуже полюбили ріллю, коли навчилися змагатись із соколами за білих хробаків, яких піднімав плуг. Кожен пес розлігся під кущем бавовнику, і їхнє сопіння вторило глухим ударам мотики.
А тим часом спека посилювалася. У безмовному і сліпучому від сонця краєвиді через вібрацію повітря годі було щось розгледіти. Перекопана земля виділяла гарячий випар, що його пеони переносили в мовчанні, обмотавши голови по вуха легкими хустинками. Собаки переходили від куща до куща, шукаючи прохолоднішої тіні. Витягалися на весь зріст, але через задишку мусили сідати на задні лапи, аби легше дихалося.
Тепер перед ними виблискувало невеличке крейдяне пустище, яке навіть не пробували орати. Там цуценя раптом побачило містера Джонса, який сидів на колоді й пильно на нього дивився. Олд став на рівні ноги, махаючи хвостом. Інші також підвелися, але наїжачившись.
— Це ж господар, — сказав цуцик, здивований їхньою поведінкою.
— Ні, це не він, — відказав Дік.
Четверо псів збилися докупи і глухо загарчали, не зводячи погляду з містера Джонса, який і далі сидів непорушно, дивлячись на них. Недовірливий цуцик ступив уперед, та Принц ошкірився на нього:
— Це не він, це Смерть.
Цуцик зі страху наїжачився і відступив до своїх.
— Господар мертвий? — запитав він стривожено.
Інші пси йому не відповіли, бо заходилися люто гавкати, передчуваючи біду. Та містер Джонс уже розчинявся в пульсуючому повітрі.
Почувши гавкіт, пеони підвели погляди, але нічого не помітили. Повернули голови, щоб глянути, чи не зайшов у фільварок якийсь кінь, і знову позгиналися.
Собаки поволі вернулися в дім. І досі наїжачений цуцик нервово бігав туди-сюди, бо з досвіду товаришів довідався, що коли за кимось має прийти смерть, то дає про себе знати наперед.
— А звідки ви знаєте, що те, що ми бачили, то не був живий господар? — спитав він.
— Бо то був не він, — відповіли йому холодно.
Далі смерть, а з нею загроза зміни господаря, їх чекають незгоди і побої! Решту дня вони провели біля господаря, похмурі й насторожені. Заледве зачувши шум, гарчали, навіть не знаючи, на що.
Нарешті сонце кануло за чорним пальмовим гаєм, і в тиші сріблястої ночі собаки розмістилися довкола дому, на горішньому поверсі якого містер Джонс розпочинав свої посиденьки з віскі. Опівночі вони почули кроки, потім на дощану підлогу впали чоботи, і світло згасло. Відтак собаки ще сильніше відчули близьку зміну господаря і стали плакати біля підніжжя заснулого дому. Плакали хором, зливаючи свої судомні і глухі ридання в одне скорботне завивання, яке тягнув мисливським голосом Принц, тоді як інші починали заново ридати. Цуценя могло лише гавкати. Ніч минала, і четверо дорослих псів, яких добре годував і гладив господар, якого вони мали втратити, з’юрмившись у місячному світлі і, витягнувши спухлі від плачу морди, продовжували оплакувати своє домашнє лихо.
Наступного ранку містер Джонс сам пішов за мулами і, запрягши їх у борону, пропрацював до дев’ятої. Проте він був незадоволений. Бо землю ніколи не боронували так, як треба, леміші були тупими, і коли мули йшли швидко, борона підскакувала. Він наточив її різці, але один шуруп, який при купівлі борони вже був бракований, зламався, коли його вкручували. Він відправив пеона в найближчу майстерню, наказавши йому пильнувати коня, добру, але трохи незграбну тварину. Підвів голову до розжареного полуденного сонця і звелів у жодному разі не пускати його чвалом. Одразу ж пообідав і піднявся нагору. Собаки, що того ранку ні на мить не відходили від господаря, залишилися на ґанку.