Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 19)

День і справді сприяв такому стану духу. Ранковий туман над Місьйонес цілком розійшовся, і під несподівано блакитним небом краєвид промінився осяйним світлом. З пагорба, на вершині якого перебували тієї миті коні, червоний путівець із дивовижною точністю перерізав вигін, який лежав перед ними, спускався в білу від укритої памороззю ковили долину, аби знову піднятися до далекого лісу.

Крижаний вітер іще більше підкреслював прозорість золотого ранку, і коні, відчуваючи, як голови їм припікає сонце, що стояло майже в зеніті, мружились у радісному засліпленні.

Так вони, самотні та горді свободою, і йшли собі кармінним від світла шляхом, доки, обігнувши край лісу, побачили обік дороги простір, укритий незвиклою зеленню. Пасовисько? Так воно і є. Та ще й посеред зими…

Із роздутими від ненажерності ніздрями коні підійшли до дротяної огорожі. Так, це чудове, дивовижне пасовисько! І вони, вільні коні, туди добудуться!

А треба сказати, що гнідий і білоголовий від самого світанку були про себе високої думки. Ані ворота, ні дротяна загорожа, ні ліс, ні вирубка не стали для них перешкодою. Вони побачили дивовижні речі, рятуючись від неймовірних труднощів, і почувалися надутими, гордовитими і здатними дійти найшаленішого рішення, яке лишень може прийти їм до голови.

Сповнені пихи, за сто метрів від себе вони побачили корів, які стояли при дорозі; попрямувавши туди, коні підійшли до ліси, зачиненої п’ятьма міцними патиками. Корови стояли нерухомо і пильно видивлялися на недосяжний зелений рай.

— Чому ви не заходите? — запитав гнідий у корів.

— Бо не можна, — відповіли йому.

— Ми ходимо, куди хочемо, — заявив гнідий гонорово. — Ми вже місяць ходимо, куди хочемо.

Захоплені своєю пригодою, коні насправді втратили відчуття часу. Корови не удостоїли зайд навіть поглядом.

— Коні не можуть, — сказала одна непосидюча телиця. — Так лишень кажуть, а нікуди не йдуть. А ми справді ходимо, куди хочемо.

— У них припона, — сказала стара корова, не повертаючи голови.

— Я не маю, не маю припони! — жваво заперечив гнідий. — Я жив на ділянках і ходив, де хотів.

— Так, за нами! Це ми ходимо, куди хочемо, а вам зась.

Знову втрутилася непосидюча телиця:

— На днях господар сказав: коней стримає всього один дріт. То що? Ви не йдете?

— Ні, не йдемо, — просто відказав білоголовий, переконаний очевидністю.

— А ми йдемо!

Проте до чесного білоголового раптом дійшло, що зухвалі і хитрі корови, завзяті порушниці кордонів чужих ферм і земельного кодексу, також не проходять через лісу.

— Ця ліса погана, — заперечила стара корова. — А він так! Він відсуває патики рогами!

— Хто? — запитав гнідий.

Усі корови, здивовані таким невіглаством, повернули голови до гнідого.

— Бик, Москіт. Він завиграшки долає дротяні загорожі.

— Дротяні загорожі? Він через них проходить?

— Через будь-які! З колючого дроту також. А ми йдемо за ним.

Коні, які вже повернулись у свій мирний стан тварин, яких стримує лише один дріт, були щиро вражені отим героєм, здатним кинути виклик колючому дроту — найжахливішому, на що може наштовхнутися бажання йти вперед.

Раптом корови зворохобилися: до них повільним кроком наближався бик. Побачивши його плаский і впертий лоб, націлений прямо на лісу, коні смиренно усвідомили, що їм до нього далеко. Корови відійшли, і Москіт, просунувши лоба попід жердину, спробував відсунути її вбік.

Коні захоплено насторчили вуха, але жердина не посунулась. Бик безуспішно випробував свій хитромудрий прийом з усіма жердинами по черзі; фермер, щасливий власник вівсяного поля, напередодні увечері закріпив патики, забивши клини.

Бик облишив свої спроби. Ліниво повернувшись і приплющивши очі, він принюхався до якихось далеких запахів і побрів уздовж дротяної загорожі, приглушено мукаючи.

Стоячи біля ліси, коні й корови дивилися на нього. В одному місці бик просунув роги попід колючий дріт, різко задер його лобом догори і велетенська скотина пролізла, вигнувши спину. Іще чотири кроки — і він уже зайшов у овес, тоді корови попрямували туди само, і собі намагаючись пролізти попід загорожу. Проте коровам явно бракує чоловічої рішучості, аби дозволити криваві подряпини на шкурі, і заледве просунувши шию, вони відразу ж цофалися, мотаючи головою.

Коні невідривно дивилися.

— Не проходять, — зауважив білоголовий.

— Бик пройшов, — сказав гнідий. — Їсть від пуза.

Пара своєю чергою збиралася, як звикло, побрести вздовж дротяної загорожі, коли до них долинуло мукання, тепер виразне і розлючене: посеред вівсяного поля бик із ревінням і вихилясами вдавав, що нападає на фермера, який намагався дістати його палицею.

— Чортяка!.. Ти в мене зараз поскачеш! — кричав чоловік.

Москіт, витанцьовуючи і ревучи на чоловіка, ухилявся від ударів. Так вони маневрувати п’ятдесят метрів, доки фермер не притиснув тварюку до дротяної загорожі. Проте вона із грубою і нахабною впевненістю у своїй силі просунула голову поміж дротів і пролізла під пронизуючий скрегіт дротів і скоб, видертих на проміжку двадцяти метрів.

Коні побачили, як чоловік стрімголов вертається на своє ранчо, а потім знову вибігає з пополотнілим обличчям. Побачили також, як він перестрибує дротяну загорожу і прямує до них; друзяки, побачивши його рішучий крок, відступили по дорозі в напрямі своєї ферми.

Позаяк коні покірно тюпали попереду чоловіка, вони разом з ним дійшли до ферми господаря бика і змогли почути їхню розмову.

З неї стало ясно, що чоловік несказанно страждав від полякового бика. Плантації, хай якими недоступними вони були в гущавині лісу, дротяні загорожі, хай скільки на них було дротів і як туго були вони натягнуті, — усе це змітав бик із замашками розбишаки. Також можна було виснувати, що сусіди по горло ситі цією тварюкою і його господарем через її безконечні погроми. Та позаяк тутешні мешканці неохоче скаржаться мировому судді на збитки, заподіяні тваринами, хай якими серйозними ті були, бик і далі живився повсюди, крім ферми свого господаря, якого це, схоже, дуже забавляло.

Отож коні побачили і почули розмову розлюченого фермера і шельми поляка.

— Це востаннє, доне Занінскі, я приходжу до вас через вашого бика! Він витоптав мені весь овес! Більше так не можна!

Високий, із блакитними очиськами поляк говорив високим і ніжним фальцетом.

— Ах, бик, поганий! Моя не може! Моя прив’язує, він втіка! Корова винна! Бик іде за корова!

— У мене немає корів, і ви добре це знаєте!

— Ні, ні! Корова Рамірес! Мій бик дуріти!

— А найгірше те, що він зриває всі дроти, і ви також це знаєте!

— Так, так. Дротяна загорожа! Ах, моя не знає!..

— Гаразд! Дивіться, доне Зенінскі, я не хочу чвар із сусідами, але пильнуйте зрештою свого бика, аби він не пролазив попід огорожу ззаду, а від дороги я поставлю нову дротяну загорожу.

— Бик проходить з дороги! Не ззаду!

— Ну, тепер від дороги він не пройде.

— Проходить бик! Ні колючки, нічого! Проходить усе!

— Не пройде.

— Що ви поставите?

— Колючий дріт… Він не пройде.

— Колючий нічого не дасть!

— Гаразд, зробіть усе можливе, аби він не заходив, бо якщо він пролізе, то пораниться.

Фермер пішов геть. Було очевидно, що злорадний поляк, знову тішачись із витівок своєї бестії, співчував, якщо можна так сказати, своєму сусідові, який збирався поставити нову, нездоланну для бика, дротяну загорожу. Він явно потирав руки: «Мені нічого не зможуть закинути цього разу, якщо бик з’їсть увесь овес!».

Коні знову пішли шляхом, що вів геть від їхньої ферми, і за якийсь час дійшли до того місця, де Москіт здійснив свій подвиг. Тварюка весь час непорушно стояла там посеред дороги й уже чверть години з бундючним і бездумним виглядом вдивлялась у далечінь. Позаду нього на осонні, де вже припікало, дрімали корови, ремигаючи.

Та коли бідолашні коні минали їх дорогою, вони розплющили сповнені зневаги очі:

— Це коні. Хочуть пройти через дротяну загорожу, а мають припону.

— Москіт пройшов.

— А коней зупинить усього один дріт.

— Вони слабаки.

Гнідого це, здається, допекло до живого, і він обернувся.

— Ми не слабаки. Це ви нікчеми. Більше він тут не пройде, — додав кінь, киваючи на зірвані Москітом дроти.