Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 21)

Ніч добігала кінця, а з нею і гулянка, на якій ті самі терті кралі підмовляли пеонів пити, через отримані авансом гроші ті чулися королями, і тому за пляшку пива кидали 10 песо, аби отримати як решту 1,40 і, навіть не глянувши, сховати до кишені.

Отож після безупинного тринькання нових завдатків — нездоланна потреба винагородити себе тижнем великопанського життя за злигодні лісорозробки — пеони знову піднімалися на «Сілексі» річкою вгору. Кайє віз із собою подругу, і вони втрьох, п’яні, як і решта пеонів, умостилися на палубі, де біля баулів, клунків, псів, жінок і чоловіків уже знайшли собі притулок десять мулів.

Наступного дня, уже на свіжу голову, Поделей і Кайє перевірили свої облікові книжки: вони зробили це вперше після підписання контракту. Кайє отримав 120 песо готівкою і 35 на видатки; Поделей — 130 і 75 відповідно. Обидва глянули один на одного із виразом, який міг бути переляком, якби пеони не були повністю зцілені від цієї слабості. Вони не пам’ятали, як потратили бодай п’яту частину цих грошей.

— Дідько!.. — пробурмотів Кайє. — Я ніколи не розрахуюся…

І тієї миті йому попросту прийшла до голови ідея — як справедливе покарання за його марнотратство — утекти звідти.

Проте законність його трибу життя в Посадас була для нього такою очевидною, що він позаздрив більшому авансу Поделея.

— Тобі щастить, — сказав він. — У тебе завдаток великий…

— А ти везеш подругу, — заперечив Поделей. — Це тебе і б’є по кишені.

Кайє глянув на жінку, і хоча краса й інші риси моральнішого порядку мало важать при виборі пеона, він лишився задоволений. Дівчина і справді засліплювала своїм атласним убором, що складався із жовтої блузки і зеленої спідниці; на брудній шиї виблискували три низки намиста з перлин; на ногах черевички а-ля Луї XV, грубо наквацьовані щоки, презирливо затиснута в зубах сигара, приспущені повіки.

Кайє зважив дівчину і револьвер 44 калібру: насправді то були єдині чогось варті речі з усього, що він віз із собою. Хоча револьвер наражався на ризик канути вслід за завдатком, якщо в нього виникне бодай мінімальна спокуса зірвати банк.

Бо й справді, за два метри від нього два пеони на плетеному баулі чесно ставили на кін усе, що мали. Кайє якийсь час дивився, підсміюючись, як завжди сміються пеони, коли збираються разом, хай якою була нагода, і підійшов до баула, поставивши на одну карту п’ять сигар.

Скромний початок, який міг принести йому достатньо грошей для того, щоб погасити аванс на лісозаготівлі й тим самим пароплавом повернутися в Посадас, аби прогуляти новий завдаток.

Він програв. Програв решту сигар, програв п’ять песо, пончо, намисто своєї жінки, свої чоботи і револьвер. Наступного дня він відіграв чоботи, та більше нічого, між тим дівиця винагороджувала себе за оголеність шиї тим, що одну по одній презирливо курила сигари.

Поделей виграв це намисто, яке безконечно міняло господарів, і коробку духмяного мила, поставивши проти них виграні раніше мачете і півдюжини панчіх, і лишився задоволений.

Нарешті вони прибули на місце. Пеони весело дерлися догори по нескінченній червоній стрічці, що п’ялась на річковий берег, із вершини якого «Сілекс» здавався крихітним і потонулим у похмурій ріці. Репетом і жахливою лайкою на ґварані пеони попрощалися з пароплавом, який години три мали драїти, щоб заглушити бридкий дух бруду, пачулі і хворих мулів, який чотири дні витав над ним.

Для Поделея, тесальника дерева, який щодня міг заробляти аж до семи песо, життя на лісорозробці не було дуже важким. Створений для нього, своє прагнення строгої справедливості він втихомирював кубатурою дерева, компенсуючи щоденні грабежі деякими привілеями доброго робітника. Новий етап його роботи почався наступного дня, щойно розмітили його ділянку лісу. З пальмового листя він спорудив собі халабуду: лише дах і стіна з південного боку; назвав ліжком вісім горизонтальних жердин і підвісив на рогулі свою тижневу провізію. Знову почалося його життя на лісорозробці: вставав він ще затемна, мовчки пив мате, не випускаючи чайника з рук, намічав дерева; о восьмій сніданок: борошно, в’ялене м’ясо і смалець. Потім, знявши сорочку, брався за сокиру, до спітнілого торсу липли ґедзі, мошкара і комарі; далі обід: цього разу квасоля і маїс, які плавали в неминучому жирі, аби — після нової боротьби зі стовбурами вісім на тридцять — доїсти ввечері юшку, яка залишилася від обіду.

Якщо не було інцидентів з його колегами-тесальниками, які вдиралися на його територію, або бридоти дощових днів, коли він навпочіпки сидів перед чайником, робота тривала до суботнього вечора. Потім він прав свій одяг, а в неділю йшов у крамницю за провізією.

То була справжня мить відпочинку для пеонів, коли вони забували про все на світі серед прокльонів рідною мовою, з фаталізмом індіанців зносили постійне підвищення цін у крамниці, де мачете тоді коштувало п’ять песо, а кілограм галет — 80 сентаво. Той самий фаталізм, з яким вони приймали це, лаючись і весело дивлячись на решту товаришів, підказував їм, що з лісорозробки треба тікати, щойно випаде нагода. Попри те, що цей задум леліяли не всі, кожен пеон відчував, як в разі чого впнуться його зуби в саме нутро господаря. А той, своєю чергою, доводив боротьбу до крайнощів, удень і вночі пильнуючи своїх людей, особливо поденників.

Пеони тоді йшли на пристань, де гаяли час у нескінченному ґвалті, який ставав іще гучнішим, коли мули не годні були втримати альсаприму, що на всій швидкості спускалась із височенного берега, і тоді, налітаючи одне на одне, котилось мішма все: колоди, тварини, повози. Мули зрідка травмувалися, але шумним веселощам це не вадило.

Поміж смішками Кайє завжди обдумував утечу. Він був по горло ситий квасолею і маїсом, що їх передчуття втечі робило ще нестравнішими, і стримували його відсутність револьвера і, ясна річ, вінчестер наглядача. От якби в нього був револьвер!

Цього разу щастя прийшло до нього манівцями.

Подруга Кайє, яка, позбувшись свого розкішного вбрання, заробляла на життя тим, що прала пеонам одяг, одного дня перебралася деінде. Кайє чекав її дві ночі, а на третю пішов на ранчо свого заступника, де добряче відлупцював кралю. Два пеони продовжили розмову наодинці, в результаті якої домовилися жити разом, тож спокусник підселився до пари. Це було ощадливо й доволі продумано. Та позаяк пеонові, схоже, дама справді подобалася — а в цьому товаристві таке буває рідко, — Кайє запропонував обміняти її на револьвер із патронами, який він сам вибере в крамниці. Однак оборудка, попри її простоту, заледве не зірвалася, бо останньої миті Кайє зажадав іще метр шворкового тютюну, а пеонові це видалося перебором. Урешті торг відбувся, і поки новоявлена пара облаштовувалася на своєму ранчо, Кайє ретельно наладував свій револьвер, аби того дощового вечора навідатися до них і попити разом мате.

Осінь добігала кінця, і якщо під час суші погоже небо проливало на землю короткі зливи, то тепер погода врешті остаточно зіпсувалась, і від сирості у пеонів набрякали плечі. Поделей, якого досі це оминало, одного дня відчув таку нехіть іти до своєї колоди, що спинився, озираючись довкола і не знаючи, що робити. Йому нічого не хотілося. Він вернувся у свою халабуду й дорогою відчув, як поза спиною пішов мороз.

Поделей чудово знав, що означає ця знемога і ці мурашки по тілу. Він по-філософськи сів пити мате, і через півгодини по спині йому пробіг сильний і тривалий дрож.

Нічого не вдієш. Пеон влігся на жердини, трясучись від холоду, скоцюрбився під пончо, його зуби нестримно вибивали голосний дріб. Назавтра напад, якого він чекав не раніше сутінок, вернувся в полудень, і Поделей пішов у контору, щоб попросити хініну. Весь вигляд пеона так явно говорив про перемінну пропасницю, що конторник, заледве глянувши на хворого, дав пакетики з хініном. Поделей спокійно кинув на язик оту жахливу гіркоту. А коли вертався до лісу, то наткнувся на наглядача.

— І ти також! — сказав той, дивлячись на нього. — Уже четверо. Інші — то пусте… з них мало пуття. А ти старанний робітник… Як там твій рахунок?

— Ще трохи бракує… Але я не зможу тесати.

— Ба! Це нічого, лікуйся добре… До завтра.

— До завтра, — Поделей відійшов, прискорюючи крок, бо відчув, як по п’ятах пробігли легкі дрижаки.

Третій напад почався через годину, після нього Поделей лежав розпластаний і цілком знесилений, із заціпенілим і тьмяним поглядом, який, здавалося, бачив не далі, ніж один-два метри.

Повний спочинок, якому він віддавався три дні — своєрідний цілющий бальзам для пеона, — тільки й того, що перетворив його на лантух, який лежав, укрившись ковдрою і ляскаючи зубами, у кутку. Минулого разу лихоманка в нього протікала в чесному і періодичному ритмі, і цей майже безперервний галоп приступів не передвіщав йому нічого доброго. Є лихоманка і лихоманка. Якщо хінін одразу ж не спинив другий напад, то йому ні́чого лишатися тут, у верхоріччі, аби сконати, скорчившись, на якомусь закруті стежини. Він знову пішов на склад.

— Знову ти! — зустрів його наглядач. — Кепські справи. Ти не приймав хінін?

— Приймав… Мені недобре від цієї лихоманки… Не впораюся із сокирою. Може, даси мені на квиток, я відроблю, щойно одужаю.

Наглядач подивився на ту руїну і зважив, що в його пеоні життя лишилося небагато.