Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 23)

Там і купався фокстер’єр: спочатку вмочав язик, потім — живіт, сідаючи у воду, і врешті пускався уплав. Потім вертався додому, якщо тільки по дорозі йому не траплявся якийсь слід. При заході сонця він вертався до колодязя; тому блохи йому майже не докучали — і він доволі легко переносив тропічну спеку, до якої його порода не була пристосована.

Бойовий інстинкт фокстер’єра закономірно проявився супроти сухого листя; потім перейшов на метеликів і свою тінь і врешті зосередився на ящірках. Навіть у листопаді, коли він став пострахом усіх пацюків у домі, його найбільшим захопленням були ящірки. Наймити, які приходили під час сієсти, завжди захоплювалися завзяттям пса, який під палючим сонцем фуркав у нори; хоча далі цього їхнє захоплення не йшло.

— Цей, — сказав якось один із них, кивнувши головою на пса, — годиться тільки для дробу…

Це почув господар Яґваї:

— Може, і так, — відказав він, — але жоден із ваших славних псів не спроможний на те, що робить цей пес.

Чоловіки усміхнулися, нічого не відповівши.

Утім Купер добре знав лісових псів і їхнє чудове вміння йти по сліду звіра, якого його фокстер’єр не мав. Навчити його? Можливо; та він не мав як це зробити.

Саме того вечора наймит поскаржився Куперу на оленів, які прикінчували квасолю. Він попросив рушницю, бо попри те, що мав доброго пса, йому вдавалося тільки іноді огріти їх палицею…

Купер позичив рушницю і навіть зголосився піти цієї ночі на ділянку.

— Місяць не світить, — заперечив наймит.

— Це байдуже. Відв’яжіть свого пса, і побачимо, чи мій за ним піде.

Тієї ночі вони пішли в посадку. Наймит спустив свого пса, і той одразу кинувся в морок лісу на пошуки сліду.

Побачивши, що його товариш побіг, Яґваї безуспішно спробував продертися крізь зарості агави. Нарешті йому це вдалося, і він побіг по сліду іншого пса. Та щодві хвилини повертався, дуже задоволений тією нічною вилазкою. Адже на десять метрів довкіл не лишилося жодної нори, яку він не обнюхав би.

Проте йти по сліду звіра в лісі, у чвалі, що може тривати від світанку аж до третьої по обіді, — це ні. Наймитів пес десь далеко взяв слід, та відразу ж його згубив. Через годину він вернувся до свого господаря, і всі разом вони вернулися додому.

Це випробування, хоча й не завершене, розчарувало Купера. Згодом він про це забув, a фокстер’єр продовжував ловити пацюків, великих і дрібних ящірок, а також лисиць в їхніх норах.

А тим часом дні минали за днями, сліпучі, задушливі, з невідступним північним вітром, який гнув додолу никлу, в’ялу зелень під палючим полуденним небом. Стовпчик термометра утримувався на рівні тридцяти п’яти і сорока градусів, і не було бодай найменшої надії на дощ. Чотири дні було хмарно, стояло задушливе безвітря і спека посилилася ще дужче. І коли зрештою було втрачено надію на те, що південь поверне у водяних потоках увесь той палючий вітер, який він увесь місяць діставав із півночі, люди змирилися зі згубною посухою.

Відтоді фокстер’єр так і жив собі, сидячи під апельсиновим деревом, бо коли спека виходить за певні розумні межі, собакам тяжко дихати лежачи. Висолопивши язика і прикривши повіки, він спостерігав за все стрімкішою загибеллю всього, що розпустилося весною. Город загинув дуже швидко. Кукурудзяне поле з ясно-зеленого зробилося жовтувато-білим, і наприкінці листопада від нього лишилися тільки понівечені цурпалки над спустошеною чорною ріллею. Героїчно опиралася лише маніока.

Колодязь фокстер’єра з дня на день мілів, бо джерело його пересохло, і його зеленувата вода тепер була такою гарячою, що Яґваї ходив до нього тільки зранку, хоча і знаходив там сліди тхорів, золотистих зайців і морських свинок, яких посуха гнала з лісу до колодязя.

Вертаючись після купання, пес знову сідав і дивився, як потроху здіймається вітер, а стовпчик термометра, який у світанковій прохолоді показував п’ятнадцять градусів, о другій пополудні піднімається до сорока одного. Через сухість повітря фокстер’єр мусив пити щопівгодини, і тоді йому доводилося змагатися з конаючими від спраги осами і бджолами, які роїлися над коновками. Кури, звісивши до землі крила, ледве дихали, облігшись у потрійній тіні від бананів, альтанки й укритої червоними квітами ліани, не насмілюючись і кроку ступити на розжарений пісок, під сонце, яке миттєво вбивало рудих мурах.

Навкруги, поки сягав погляд фокстер’єра, брили залізної руди, вулканічний щебінь і сам ліс танцювали, хитаючись від спеки. На заході, на дні лісистої долини, утоплена в улоговині поміж двома гірськими хребтами, знемагала Парана, чекаючи, що її мертві о цій порі цинкові води з настанням вечора оживуть. І тоді повітря, досі вкрите легкою поволокою, на обрії оповивала густа пара, через яку сонце, що западало над річкою, здавалося здавленим у досконалий кривавий круг. І коли вітер стихав повністю, у досі розжареному повітрі Яґваї тягся по плато крихітною білою плямкою, і непорушні силуети чорних пальм, які чітко проступали над усипаною рубінами річкою, надавали краєвидові відчуття розкішної і тінистої оази.

Минали схожі один на одного дні. Колодязь фокстер’єра пересох, і злигодні, які досі Яґваї оминали, відтоді й почалися.

Уже віддавна білого песика в Купера випрошував приятель, який жив у сельві і витратив намарно купу часу, полюючи на дичину. Для цього полювання він мав трьох чудових псів, однак тих тягло висліджувати носух, а це, крім втрати часу мисливцем, може стати також причиною лиха, бо носуха може перегризти горло псові, який не зумів її упіймати.

Фрагосо одного разу бачив, як фокстер’єр дав собі раду із тайрою, яку Яґваї заспокоїв навіки, і дійшов висновку, що песик з таким специфічним талантом кусати точно між крижами і загривком є неабияким псом, хай яким коротким був у нього хвіст. Тому він не раз упрошував Купера, аби той позичив йому Яґваї.

— Я його вам добре натаскаю, патроне, — казав він йому.

— Іще маємо час, — відповідав Купер.

Та в ці томливі дні — поява Фрагосо оживила спогад про прохання — Купер віддав йому свого пса, щоб той навчив його гонитви.

Яґваї, без сумніву, наганявся значно більше, ніж того бажав би сам Купер. Фрагосо жив на лівому березі Ябебірі й у жовтні посадив маніоку, яка ще не виросла, а ще півгектара кукурудзи та квасолі, які повністю знищила засуха. Останнє, хоча й було важливим для мисливця, Яґваї обходило дуже мало, зате цілком перевернуло його харчування.

Він, який, побачивши просту варену маніоку, виляв хвостом — аби не образити господаря, і обнюхував зусібіч тушковане з овочами м’ясо — аби не побити цілком глека з кухаркою, тепер дізнався, як це: не відривати тривожних очей від господаря, який обідає, аби потім вилизати миску, яку двоє-троє твоїх приятелів уже відполірували, і з нетерпінням чекати жменю недовареної кукурудзи, яку їм щодня давали.

Троє псів ночами виходили на полювання самохіть, цей прийом був частиною освітньої системи мисливця, але голод, який природно гнав тих у ліс шукати здобич, щоби поїсти, фокстер’єра приковував до ранчо, єдиного на світі місця, де він міг знайти їжу. Собаки, які не пожирають впольовану звірину, завжди будуть поганими ловцями; і якраз та порода, до якої належав Яґваї, від самого свого створення полює виключно заради спорту.

Фрагосо спробував натаскати фокстер’єра, та позаяк Яґваї завдавав більше шкоди, ніж користі вільним діям його трьох псів, він відіслав його на ранчо — до ліпших часів для цього навчання.

Тим часом тогорічна маніока починала закінчуватися; на землі валялись останні качани кукурудзи — пусті й без жодної зернини, і голод, тяжкий навіть для трьох собак, які з ним народилися, терзав утробу Яґваї.

У тому новому житті фокстер’єр напрочуд швидко набув приниженого, підлесливого та облудного вигляду, притаманного собакам у тім краю. Відтак він навчився ночами обкрадати сусідські городи, обережно просуваючись уперед на пружних і зігнутих ногах, поволі забираючись у зарості ковили при найменшому недружньому шелесті. Він навчився не гавкати, хай яку лють чи страх відчував, і по-особливому глухо гарчати, коли собача́ з якогось ранчо боронило його від грабунку. Він навчився залазити в курники, мордою відсувати покришки зі страв, тягнути в пащі бляшанку із жиром, аби безкарно спорожнити її серед стерні. Він пізнав смак змазаної салом нагайки, натертих жиром шкіряних гетрів, згорілої їжі в горщику, а іноді меду, що був зібраний і зберігався в бамбуковому цурпалку. Набув необхідної обачності, щоб схо́дити з дороги перехожого і стежити за ним поглядом, причаївшись у високій траві. Тож наприкінці січня від фокстер’єра із сяючим поглядом, вухами сторчма і зухвало задертим хвостом лишився тільки коростявий скелет з опущеними вухами і підібганим хвостом, який крадьки шастав дорогами.

Тим часом засуха тривала; ліс потрохи опустів, бо звірі зосереджувалися біля водних потоків, якими були великі ручаї; троє псів долали відстань, яка їх відділяла від звіриного водопою, із посереднім успіхом, бо до того своєю чергою часто навідувалися леопарди оцелоти, що відлякувало меншу дичину. Фрагосо, занепокоєний загибеллю своїх насаджень і новими сварками з господарем землі, не мав настрою для полювання, навіть через голод. Тож ситуація загрожувала стати критичною, коли одна випадкова обставина трохи підбадьорила жалюгідну собачу зграю.