Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 18)

Полуденна спека давила, виснажуючи світлом і безголоссям. Усе довкола було немов у тумані через сонячний пал. Вицвіла земля подвір’я довкруж дому під сонцем відсвічувала свинцем і, здавалося, що вона корчиться в тремтливому кипінні, від якого у фокстер’єрів злипалися мигаючі очі.

— Вона більше не з’являлася, — сказав Мілк.

Почувши це, Олд нашорошив вуха. Спонукуваний спогадом, цуцик скочив на рівні ноги й загавкав невідомо на що. За якусь мить він замовк і разом зі своїми товаришами розпочав полювання на мух, аби від них оборонитися.

— Вона більше не приходила, — додав Ісонду.

— Під кущем дроку сиділа ящірка, — згадав уперше Принц.

Роззявивши дзьоба й розставивши крила, розпеченим подвір’ям важкою від спеки риссю пробігла курка. Принц ліниво провів її поглядом і раптом підхопився.

— Знову йде! — закричав він.

З півночі до подвір’я підступав кінь, на якому поїхав пеон. Вигнувши дугою спини, пси люто гавкали на Смерть, що наближалася. Кінь ішов з опущеною головою, здавалося, він не знав, куди йому іти. Проминувши дім, він ступив кілька кроків у напрямку колодязя і поступово розчинився в сліпучому світлі.

Містер Джонс зійшов униз, йому не спалося. Він збирався й далі ремонтувати борону, аж раптом побачив, що приїхав пеон на коні. Попри його наказ той мусив пускати коня чвалом, аби вернутися о цій порі. Заледве виконавши завдання і звільнившись, бідний кінь, серце якого шалено калатало, задрижав, звісивши голову, і впав на бік. Містер Джонс відправив пеона, і досі в капелюсі та з нагайкою, на фільварок, аби не прогнати його, і далі слухаючи його єзуїтські виправдання.

Проте пси були задоволені. Смерть, що шукала їхнього господаря, вдовольнилася конем. Вони повеселіли, позбулися тривоги і збиралися йти за пеоном на фільварок, коли почули містера Джонса, який гукав, аби той дав йому шуруп. Шурупа не було, майстерня була зачинена, завідувач спав тощо. Нічого йому не сказавши, містер Джонс схопив свій шолом і пішов сам шукати необхідну деталь. Сонце він витримував, як пеон, і прогулянка була чудовим засобом проти його поганого настрою.

Собаки пішли за ним, але в тіні першого ріжкового дерева спинилися; було занадто жарко. Звідтам, не сідаючи, насуплено й уважно, вони дивились, як віддаляється їхній господар. Зрештою страх самотності пересилив, і вони труськом побігли за ним.

Містер Джонс дістав свій шуруп і став вертатись. Аби скоротити шлях і не робити гак курною дорогою, він пішов до свого фільварку навпростець. Дійшов до річки і зайшов у плавні, наносні плавні Саладіто, які росли, висихали і давали нові паростки, відколи на світі існує очерет, не знаючи вогню. Бадилля витворило склепіння на рівні грудей і густо переплелося. Перейти плавні було завданням і в прохолодний день, а о цій порі ще й дуже важким. Утім містер Джонс їх перетнув, пробираючись через тріскучий і вкритий сухою тванню, що її лишали припливи, очерет і задихаючись від утоми та їдких нітратних випарів.

Нарешті він вийшов і стомлений спинився на краю; однак стояти спокійно під сонцем було неможливо. Він рушив далі. До пекучої спеки, яка вже три дні безупинно зростала, тепер додалася задуха зіпсованої погоди. Небо було білим, і не відчувалось ані найменшого подуву вітру. Повітря бракувало, серце в грудях стискалось, і годі було вдихнути на повні груди.

Містер Джонс зрозумів, що перетнув межу своєї витривалості. Уже якийсь час у його вухах віддавало пульсування сонної артерії. Здавалося, череп розпирає зсередини. Коли він дивився на пасовисько, перед очима в нього все пливло. Він прискорив крок, аби негайно покінчити з цим… І раптом отямився та опинився в іншій місцині: він пройшов півквадри, нічого не усвідомлюючи. Він озирнувся, і голова в нього знову запаморочилася.

Увесь цей час собаки тюпали за ним, висолопивши язики. Іноді, задихаючись, вони спинялись у затінку ковили; сідали, щоб перевести дух, а потім знову наражалися на катування сонця. Нарешті, коли до дому лишилося недалеко, вони потрюхикали швидше.

Саме в цю мить Олд, який біг попереду, побачив за дротяною огорожею фільварку вбраного у біле містера Джонса, який ішов їм назустріч. Раптовий спогад змусив цуцика повернути голову до свого господаря і зіставити їх:

— Смерть! Смерть! — завив він.

Інші також це побачили і, наїжачившись, загавкали. Вони побачили, що містер Джонс перелазить через загорожу, і на мить подумали, що помилилися; підійшовши на сто метрів, він зупинився, подивився на них блакитними очима і рушив уперед.

— Нехай господар не йде так швидко! — вигукнув Принц.

— Він на нього наскочить! — завили всі.

І справді: той, інший, опісля короткого вагання, став наближатися, але не прямо на них, як раніше, а навскіс, і цей шлях, на позір помилковий, мав вивести його прямо на містера Джонса. Пси зрозуміли, що цього разу всьому кінець, бо господар і далі йшов рівним кроком, як автомат, нічого не помічаючи. Той, інший, уже підходив. Підібгавши хвости, собаки з виттям кинулися врозтіч. Минула секунда, і зустріч відбулася. Містер Джонс зупинився, крутнувся довкруж самого себе і повалився долі.

Пеони, побачивши, що він упав, притьмом віднесли його в дім, але жодна вода вже не могла йому зарадити; не приходячи до тями, він помер. З Буенос-Айреса приїхав містер Мур, його брат по матері, побув у фільварку годину і, розпродавши все за чотири дні, одразу ж вернувся на південь. Собак порозбирали індіанці, відтоді ті, худі й укриті коростою, жили надголодь і щоночі ходили цупити нишком качани кукурудзи на чужих фільварках.

Колючий дріт

Два тижні гнідий марно шукав шлях, яким його товариш утікав з пасовиська. Через густий живопліт чагарнику, в якому намертво переплелися молоді пагони, кінь не міг просунути навіть голову. Очевидно, білоголовий проходив не тут.

Гнідий іще раз сторожко оббіг ферму неспокійним алюром. З глибини лісу білоголовий озивався на схвильоване іржання товариша коротко й уривчасто, і в його ржанні чулася братня обіцянка рясної їжі. Найбільше гнідого дратувало те, що білоголовий двічі або тричі на день з’являвся знову, щоб напитися. Тоді він обіцяв ані на мить не покидати товариша, і справді: кілька годин пара паслася разом. Та раптом білоголовий, волочачи за собою сиром’ятний ремінь, заходив у зарості бакхарісу, і коли гнідий, усвідомивши свою самотність, кидався йому навздогін, то натикався на непрохідну гущавину. А зрадливий білоголовий десь дуже зблизька із повним ротом відповідав на його розпачливе іржання.

Допоки того ранку старий гнідий дуже просто не знайшов прохід. Минаючи зарості бакхарісу, які видавалися з лісу в поле десь на півсотні метрів, він побачив ледь помітну стежку, яка околяса привела його до лісу. Там і був білоголовий, він общипував листя з дерев.

Усе було дуже просто: білоголовий, проходячи одного дня через зарості бакхарісу, побачив відкритий лаз до лісу, що утворився на місці викорчуваного ладанового дерева. Він повторював свій прохід через зарості бакхарісу, доки запам’ятав, як треба, вхід до тунелю. А тоді знову пішов старою дорогою, яку вони з гнідим проклали попри ліс. У цьому і була причина спантеличення гнідого: стежка йшла навскоси до шляху, яким ходили коні, отож гнідий, який звик пробігати його з півдня на північ і ніколи з півночі на південь, увік не знайшов би той прохід.

Старий кінь умить долучився до товариша, і відтак єдиною турботою обох було абияк общипувати молоді пальми: коні вирішили покинути нещасне пасовище, яке вже вивчили вздовж і впоперек.

Ліс був дуже рідкий, тож навіть кінь міг легко через нього пройти. Насправді від лісу залишилася тільки смуга завширшки двісті метрів. А за нею — розчищена два роки тому ділянка, заросла диким тютюном. Старий гнідий, який замолоду тинявся ділянками і навіть якось, заблукавши, прожив на них півроку, став керувати виправою, і за півгодини найближчі кущі тютюну, доки сягає шия коня, лишилися без листя.

Гнідий і білоголовий ішли собі, їли, розглядалися навсібіч і так перейшли через усю ділянку, аж тут їх спинила дротяна загорожа.

— Дротяна загорожа, — сказав гнідий.

— Так, загорожа, — погодився білоголовий.

І обидва, звісивши голови над верхнім дротом, уважно розглядалися.

Звідти було видно білий від холоду вигін на узвишші на місці старої розчищеної ділянки, бананову плантацію і нові посадки. Усе це, без сумніву, не надто вабило; але коні мали намір усе оглянути, і один за одним стали огинати паркан праворуч.

Через дві хвилини вони перебралися через загорожу: обгоріле знизу дерево впало на дроти. Перетнули білизну задубілих трав, які заглушували їхні кроки, і, обійшовши вкриту памороззю поруділу бананову плантацію, вони побачили зблизька, що то були за нові насадження.

— Це мате, — заявив білоголовий, майже торкаючись тремтливими губами шкірястих листків.

Розчарування могло бути великим; до того ж коней, хоч і ласих, над усе вабила прогулянка. Тож перетнувши навскоси посадки мате, вони продовжили свій шлях, доки їх спинила нова дротяна загорожа. Вони спокійно і терпляче обігнули її і так дійшли до ліси, яка до їхньої радості була відчинена: гуляки раптом опинилися посеред битого шляху.

Що ж, в очах коней їхня втеча здавалася справжнім геройським учинком. Набридле пасовисько і нинішню свободу розділяла безконечна віддаль. Ба більше: хай якою безконечною вона була, коні прагнули збільшити її іще, тож, оглянувшись довкіл з лінивою увагою, почухавши один одному загривки, безтурботно щасливі вони продовжили свої походеньки.