Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 16)

Три місяці (побралися вони у квітні) їхнє життя було неймовірно щасливим. Вона, певна річ, хотіла би менше суворості в цьому любовному раю, а більше відвертої і простодушної ніжності; проте незворушний вигляд чоловіка завжди її стримував.

Дім, в якому вони мешкали, додавав їй трохи дрожу. Білість безмовного патіо — фризи, колони і мармурові статуї — створювала осіннє враження зачарованого палацу. Всередині крижаний полиск тиньку, без найменшої подряпини на високих стінах, посилював оте відчуття пронизливого холоду. При переході з одного покою до іншого виляски кроків розносилися по цілому будинку, наче довге запустіння посилило його лункість.

У цьому дивному любовному гніздечку Алісія провела всеньку осінь. Та зрештою її давні мрії покрило забуття, і вона жила заціпеніло в цьому ворожому домі, не бажаючи ні про що думати, доки не приходив її чоловік.

Не дивно, що вона схудла. Легкий грип підступно тягнувся з дня у день; Алісія ніяк не одужувала. Нарешті якось надвечір змогла вийти в сад, опершись на плече чоловіка. Байдуже дивилася навсібіч. Раптом Хордан з глибокою ніжністю погладив її по голові, і Алісія розридалась, обвивши його шию руками. Вона довго виплакувала свій безмовний переляк, і при найменшій ласці її плач посилювався. Потім ридання потроху стихли, але вона ще довго нерухомо і мовчки стояла, уткнувшись йому в груди.

То був останній день, коли Алісія була на ногах. Наступний ранок вона зустріла непритомна. Лікар Хордана дуже уважно її оглянув і прописав цілковитий спокій і відпочинок.

— Не знаю, — і досі стишеним голосом сказав він Хордану при виході з дому. — Вона дуже ослаблена, але нема ні блювання, нічого… Не можу цього пояснити. Якщо завтра вранці вона прокинеться така сама, як нині, негайно мене кличте.

Наступного дня Алісії погіршало. Лікарі влаштували консиліум. І констатували розвиток цілком непоясненної гострої анемії. Алісія більше не западала в нетяму, але було очевидно, що смерть уже стоїть у неї за плечима. Цілий день у спальні горіло світло і панувала цілковита тиша. Без найменшого шуму минали години. Алісія дрімала. Хордан майже цілком перебрався до вітальні, де світло також не вимикали. Він безупинно і невтомно ходив з кутка в куток. Килим заглушував його кроки. Час від часу він заходив до спальні і продовжував своє безмовне ходіння туди-сюди уздовж ліжка, дивлячись на дружину щоразу, коли йшов у її бік.

Трохи згодом в Алісії почалися галюцинації, спочатку плутані і хисткі, та потім вони опустилися на рівень підлоги. Молода жінка знай витріщалася на килим по обидва боки від узголів’я ліжка. Якось уночі її погляд раптом став непорушний. За мить вона розтулила рота, щоб закричати, і її ніс та губи вкрилися перлинами поту.

— Хордане! Хордане! — гукала вона, заціпеніла з переляку, не відводячи погляду від килима.

Хордан прибіг у спальню, і, побачивши його, Алісія пронизливо закричала, нажахана.

— Це я, Алісіє! Це я!

Вона глянула на нього відсутнім поглядом, подивилася на килим, знову глянула на чоловіка, наче зіставляла їх вражено, та за якийсь час прийшла до тями, усміхнулася, взяла чоловікову руку в свої і півгодини гладила її, тремтячи.

Однією з її найнастирливіших галюцинацій була людиноподібна істота, яка, впершись пальцями в килим, не зводила з неї очей.

Лікарі вернулися, та марно. На їхніх очах згасало життя, день по дню, година по годині знекровлюючись, а чому — вони зовсім не знали. Під час останнього консиліуму Алісія лежала в ступорі, поки вони мацали їй пульс, передаючи один одному її безживний зап’ясток. Вони довго і мовчки оглядали її, а потім перейшли до їдальні.

— Гм… — збентежено здвигнув плечима лікар. — Це серйозний випадок… навряд чи ми зможемо зарадити…

— Тільки цього мені бракувало! — фиркнув Хордан. І роздратовано затарабанив пальцями по столу.

Алісія згасала в маренні анемії, яке увечері дужчало, але під ранок завжди припинялося. Упродовж дня її хвороба не прогресувала, та щоранку вона була бліда, як віск, і майже непритомна. Здавалося, лише вночі разом із кров’ю з неї витікає життя. Прокидаючись, вона завжди почувалася причавленою до ліжка багатотонним тягарем. Після третього дня це відчуття завалу її вже не покидало. Вона заледве могла поворушити головою. Не хотіла, щоб торкалися її ліжка чи поправляли їй подушку. Її сутінкові страхи насувалися у вигляді монстрів, які підповзали до ліжка і по ковдрі залазили нагору. Потім вона втратила розум. В останні дні без упину марила впівголоса. У спальні й вітальні і далі траурно горіло світло. В агонізуючій тиші дому було чутно лише монотонне марення, що долинало з ліжка, і приглушений відгомін невпинних Хорданових кроків.

Нарешті Алісія померла. Служниця, яка згодом увійшла, аби прибрати постіль, в якій уже нікого не було, якийсь час здивовано розглядала подушку.

— Пане! — тихо покликала вона Хордана. — На подушці є плями, схожі на кров.

Хордан швидко підійшов і собі нахилився. І справді: на пошивці, по обидва боки від заглибини, що її залишила голова Алісії, виднілися темні плямки.

— Це схоже на укуси, — прошепотіла служниця, по тому, як якийсь час їх розглядала.

— Піднеси її до світла, — звелів їй Хордан.

Служниця піднесла, але відразу ж впустила її з рук і глянула на нього, збліднувши і тремтячи. Хордан, не знаючи чому, відчув, як волосся йому стає дибки.

— Що таке? — прошепотів він хрипко.

— Вона дуже важка, — промовила служниця, не перестаючи тремтіти. Хордан підняв подушку; важила вона добряче. Вони винесли її в їдальню, і там, на столі, Хордан одним махом розрізав пошивку і напірник. Верхні пір’їни злетіли вгору, і нажахана служниця на повен голос закричала, схопившись руками за голову. Всередині, серед пір’я, поволі поводячи волохатими лапами, сиділо якесь огидне створіння, щось кругле, живе і липке. Його так роздуло, що заледве можна було роздивитися його пащу. Ніч у ніч, відколи Алісія злягла, воно тихцем прикладало свою пащу — чи радше хобот — до її скронь і смоктало з неї кров.

Укус був майже непомітний. Щоденне збивання подушки попервах, певна річ, перешкоджало його розвитку, та відколи молода жінка не могла рухатися, відсмоктування стало нестримним. За п’ять днів — п’ять ночей — воно висмоктало з Алісії життя.

Ці пташині паразити, крихітні в звиклому середовищі, при певних умовах можуть досягти велетенських розмірів. Схоже, людська кров особливо цьому сприяє, тож не дивно, що їх знаходять в подушках із пір’я.

За течією

Чоловік наступив на щось драглисте й одразу ж відчув укус у ногу. Він скочив уперед і, з прокльоном озирнувшись, побачив отруйну змію жараракусу, яка, згорнувшись кільцями, чекала наступної атаки.

Чоловік зиркнув на ногу, де заледве проступили дві краплинки крові, і витягнув із-за пояса мачете. Гадюка побачила загрозу й утиснула голову в сам центр своєї спіралі, але мачете впало обухом, розтрощивши їй хребці.

Чоловік схилився до місця укусу, витер краплинки крові і якусь мить розглядав ногу. Гострий біль, що зароджувався у двох фіолетових цяточках, починав охоплювати всю ступню. Він поспіхом перев’язав хустинкою щиколотку й пішов стежиною до свого ранчо.

Біль у нозі посилювався, чулося, як вона набухає; раптом чоловік відчув два чи три уколи гострого болю, які, мов блискавка, шугнули від рани до середини литки. Він ледве рухав ногою; металева сухість у горлі, а потім спопеляюча спрага, викликали новий прокльон.

Нарешті він дійшов до ранчо та оперся руками на колесо давильні. Двох фіолетових цяток уже не було видно на жахливо розпухлій нозі. Шкіра, здавалося, так туго натяглась і стала такою тонкою, що ледь не тріскала. Чоловік хотів покликати дружину, та з пересохлого горла вирвався лише протяжний хрип. Його мордувала спрага.

— Доротеє! — нарешті прохрипів він. — Дай мені горілки!

Жінка прибігла з повною склянкою, яку він спорожнив трьома ковтками, але не відчув жодного смаку.

— Я просив тебе горілки, а не води! — проревів він знову. — Дай мені горілки!

— Але ж це горілка, Пауліно! — заперечила налякана жінка.

— Ні, ти дала мені воду! Кажу тобі: я хочу горілки!

Жінка знову побігла, вернувшись із плетеним бутлем. Чоловік перехилив одна за одною дві склянки, але не відчув нічого в горлі.

— Так, це вже починає виглядати зле… — прошепотів він, дивлячись на посинілу ногу, вже із гангренозним лиском. Над джгутом із хустинки, що глибоко вп’явсь у тіло, як страхітлива кров’янка, нависала плоть.

Раз по раз накочували приступи гострого болю, який зараз доходив до паху. Водночас із цим зростала жахлива сухість у горлі, яку подих, здавалося, ще більше розпалював. Коли він захотів підвестися, то раптом став блювати і мусив півхвилини просидіти, упершись чолом у дерев’яне колесо.

Проте вмирати чоловік не хотів і, спустившись на берег, забрався в каное. Сів на кормі і став гребти до центру Парани. Там течія річки, яка поблизу Іґуасу досягає шести миль на годину, за якісь п’ять годин донесе його до Такуру-Пуку.

Сповнений похмурої рішучості, чоловік і справді зміг дістатися середини річки; але там його знесилені руки впустили весло в каное, і після нового нападу блювоти (цього разу кров’ю) він спрямував свій погляд на сонце, яке вже ховалося за горою.

Уся нога до середини стегна перетворилась на безформну тверду брилу, що розривала одяг. Чоловік перерізав ножем джгут і розпоров штани; низ живота розпухнув, покрився великими синіми плямами і страшенно болів. Чоловік подумав, що ніколи не зможе добратися сам до Такуру-Пуку, і вирішив попросити допомоги у свого кума Альвеса, хоча вони давно вже розсварилися.