Ондржей Секора – Муравлик Ферда (страница 3)
— Алло, алло! — озвалося раптом з ефіру. — Говорить лісове радіо. Ми передавали виступ нового хору цвіркунів. Перерва п’ять хвилин.
— Пане Цвіркуне, і чому це так гарно виграє сьогодні ваше радіо? — здивувалася рум’яна Козачиха.
Цвіркун набундючився й показав на Муравлика:
— Це він майстер. На все мастак, будь-що полагодить, будь-що збудує, що завгодно доставить...
Муравлик аж засяяв від щастя й знову виструнчився.
Козачиха нічого не сказала, лише захоплено дивилася на Муравлика. Але видно було, що їй дуже хотілось обізватися до нього. Що вона мала на мислі?
Але про це вона йому ще розповість. Ось побачите.
ПРО ЖУКА ТОРБИНКУ Й ПРО ТЕ, ЯК ЗАКИДАТИ АРКАН
Ось уже другий день панна Сонечко літає над хаткою Муравлика. Кружляє-кружляє, іноді вже здається, що от-от сяде на землю, та ні, не сідає. А потім, так і не сказавши нічого, відлітає геть.
«Напевне, вона вже спитала дозволу в матусі, — думав Муравлик. — І тепер, мабуть, прилітала подивитись, чи впіймав я для неї якогось коника-стрибунця. Час уже мені братись до роботи». Ферді сяйнула чудова думка — зробити аркан і піймати ним для Сонечка якогось коника. Він спритно зсукав з павутини довгий шнур, на кінці його зробив великий зашморг і... відчув, що зайшов у безвихідь.
«А як же його, власне, кидати? Треба спершу спробувати!» Ферда розкрутив аркан над головою. Шнур звився в повітрі зигзагами, петлями, вісімками і навіть бубликами. І коли Муравлик, розмахнувшись отак шнуром, кинув його, нарешті, вперед то аркан так заплутався в будяки, що розмотати його вже не було ніякої змоги.
І саме тут нагодився жук Торбинка. Ви не знаєте, хто такий жук Торбинка? О, це справжній дивак. Де він мешкав — сказати важко, але знав його кожний, бо Торбинка був такий всезнайко, що миттю брався пояснити геть усе на світі.
Бо коли жук Торбинка був іще черв’ячком...
Як, хіба ви не знаєте, що жук буває спершу черв’ячком, а вже потім — жуком? Ай-ай-ай! Доведеться мені пояснити це вам. Коли пані жучиха захоче мати дітей, вона знесе спершу
Але це не так! Насамперед народжуються черв’ячки, і ті черв’ячки їдять усе навколо доти, доки підростуть і зміцніють. Потім вони загортаються — одні в лялечки, інші до м’якої павутинки — і знову засинають.
Сплять, сплять, сплять, а коли прокидаються — лусь! — лялечка або павутиння тріскає, й звідти вилазить великий, дужий та гарний жук, який одразу ж летить у білий світ.
Отож усе відбувається точнісінько так, як із гусінню й метеликом!
А з жуком Торбинкою було так: його мати знесла яєчка в кору дерева. Та ось біда — другого дня прийшли лісоруби й зрубали те дерево. На тартаку розпиляли стовбур на дошки й відправили теслярам. Ті постругали дошки й припасували одну до одної, а з тієї дошки, в якій було яєчко жучихи, зробили перила балкона нового кінозалу.
А що ж було далі? З яєчка вилупився маленький черв’ячок, що зветься личинкою. Ця личинка гризла й гризла перила, аж поки її голова виткнулась з них назовні.
Що ж побачила личинка? Великий темний зал, у кінці залу освітлене полотно, а по полотні шкутильгав кумедний чоловічок. Внизу всі сміялись, мало не падали зо сміху. Що ж то був за фільм? Ну, звичайно, — про Чапліна.
Черв’ячкові це дуже сподобалось. Тому завжди перед початком сеансів він вистромляв голову з дірочки й дивився кожний фільм стільки разів, скільки його показували. Отож не дивуйтеся, що він усе знав напам’ять!
І ось цей жук Торбинка нагодився Муравликові саме тоді, коли той витягував з будяків заплутаний шнур.
— Що це ви робите? — запитав Торбинка.— Чи, бува, не змія пускаєте?
— Який там змій! — відказує Муравлик. — Це я вчуся закидати аркан!
І, сказавши це, він трохи засоромився. Коли б ви бачили в цю мить жука Торбинку!
— Ах, аркан! То ви, друже, не вмієте його закидати й хотіли б навчитись? А я ж бо, паночку, надивився в кіно на тих ковбоїв, що ловлять диких коней! Ось гляньте лишень, як це треба робити!
І жук Торбинка підвівся навшпиньки, мов балерина:
— Спочатку аркан розкручують над головою, — пояснив він, мотаючи навколо себе рукою, ніби відганяючи мух, — а потім спритно кидають.
І жук усім тілом зробив ривок, ніби справді щось кинув, але ту ж мить заплутався ногами та руками й гепнув на траву.
— Ах, даруйте,— вибачився Торбинка.— Я покажу все як слід тільки з шнуром у руці!
Вони вимотали шнур із будяків, Торбинка зробив на кінці його петлю й розкрутив аркан над головою.
— Увага, кидаю!
Коли він кинув, то шнур одним кінцем хльоснув Муравлика, а другим жука Торбинку, і за мить обидва лежали сплутані в один клубок. Торбинка сидів верхи на Муравлику й кричав:
— Ах, пробачте, треба спробувати ще раз!
Коли жук знову розплутав аркан і замотав ним над головою, Муравлик відійшов далі. Цього разу аркан звився справді гарною петлею, і Торбинка вигукнув:
— Бачите он того кілочка попереду? Я його заарканю! — І він щосили кинув аркан.
Аркан, засвистівши, мелькнув у повітрі, але полетів не вперед, а назад. Зашморг зачепився за цегляний димар Муравликової хатки, і, коли жук Торбинка натягнув аркан, комин упав додолу. Цегла розтрощила драбину, приставлену до горища, й розбила горнятко з ягодами.
— Ах, пробачте, пробачте! — загукав Торбинка знову. — Спробуємо ще раз! Тепер я вже знаю, як треба кидати.
Він спокійно заходився розплутувати шнурок з руїн димаря, але так «обережно», що розбив при цьому ще й склянку з квіткою. Потім жук знову розкрутив аркан над головою.
— Ось погляньте, зараз я піймаю маргаритку!
Аркан свистів і сичав, кружляючи в нього над головою, поки жук хвацько вигукнув: «Р-раз!» — і жбурнув його високо в повітря.
Та знову оказія! Саме цю мить тут пролітала бабка. Вона попала головою в петлю, петля зашморгнулася в бабки на шиї, а шнур смикнувся так, що жук Торбинка впав на землю. І та бабка потягла його на аркані по траві й камінню.
Жук Торбинка горлав щосили: «Пробачте, пардон!» Та бабка не чула його й тягла далі.
— То он як орудувати арканом! — мовив до себе Муравлик. Він зробив собі новий аркан і до вечора спіймав-таки молодого коника.
ЯК ПРИРУЧАЮТЬ ДИКОГО КОНЯ, ЩОБ ВІН СТАВ СЛУХНЯНИМ
Це був гарний зелений коник з довгими вусами, з буйним блиском в очах. Копитами він кресав іскри на всі боки. Муравлик прив’язав коника біля хліва й цілу ніч будував для нього чудесну загороду.
Хоч Муравлик цілісіньку ніч не склепив очей, проте рано-вранці він мерщій кинувся шукати пашу коневі. Незабаром Ферда повернувся, зігнувшись під величезною в’язкою трави. Вгледівши його, коник знову почав кресати копитами. Та як тільки коник побачив, що Муравлик несе йому пашу, він радісно забив ногами й затріпотів крильцями. Так Муравлик почав старанно годувати свого коника, а після годівлі щоразу ніжно гладив його. Ох і апетит же був у того коника! Муравлик мало ноги не відбігав, гасаючи за пашею. Але його старання не пропали марно.
Незабаром Ферда помітив, що коник з кожним днем стає до нього чимраз прихильніший. Він уже дозволяв себе гладити не тільки по спині, але й по голові, а згодом примирився і з тим, що Муравлик надів йому недоуздок.
Нарешті Муравлик відважився вивести коника на прогулянку. Коник вистрибував, ноги під ним аж тремтіли, ніби напнені струни, він так і поривався бігти. Але скакун ще був дуже полохливий. Побачив блискучий камінець — злякався. Помітив білу пелюстку маргаритки — шарахнув убік. Натрапив на цвіт братків — знову злякався, а коли перед ним хтось визирнув з-під листка подорожника, коник геть наполохався.
Та й було ж чого лякатись! Той, хто визирнув, був увесь запорошений, з перев’язаною головою, одна рука в нього висіла на перев’язі, а другою він спирався на милицю. Коли незнайомий побачив, як наполохав коника, то винувато зашептав:
— Пардон, пробачте!
Хто це був, як ви гадаєте? Жук Торбинка. Він повертався з далеких країв, куди його тиждень тому на аркані затягла бабка. Ох і покалічився ж він під час цієї подорожі! Проте, як тільки жук дізнався, що опинився перед Фердою, він мерщій кинувся до коника.
— Ви хочете привчити коня до вершника? Та я ж знаю, як це робиться! Я бачив у кіно, як поводяться з такими скакунами!
І не встиг Муравлик заперечити, як Торбинка відкинув милицю і — стриб! — на коника. Та лиш відчув коник на своїй спині незвиклу вагу, як миттю став дибки й величезним стрибком переплигнув межу. В руці у Муравлика зостався тільки недоуздок, а за хвилину до нього підповз, щось белькочучи, жук Торбинка, який, зрозуміло, впав з коня.
— Хвилинку, прошу хвилинку, — гукав жук, — це помилка, кінь не зрозумів мене; я знову покажу вам, як на ньому їздити!
Але коник ніби крізь землю провалився. Муравлик розлютувався, мовчки відсунув з дороги жука Торбинку й подався додому. На очах у нього виступили сльози, а в хатинці він так наплакався, що аж заснув.
А вранці, коли Ферда прокинувся, коник стояв перед порогом і веселим іржанням вітав Муравлика.