Ондржей Секора – Муравлик Ферда (страница 2)

— Ах ти ж, розбишако, ах ти ж, шалапуте! — засичала вона. — Грабіжнику, харцизяко ти мокрий, шмаровозе ти, забіяко! Геть звідси, бо кричатиму на гвалт! Як ти смієш вдиратися до чужої хати? — пащекував Слимак, бризкаючи слиною навкруги.

Він хотів був ще сказати Муравликові: «Нечупаро ти задрипаний!» Та тільки роззявив рота, як туди хлюпнула величезна дощова крапля. Слимак пирхнув, злякано втягнув свою голову в хатку і вже більше не з’являвся.

Ферда стояв перед хаткою Слимака, як мокра курка. Вода стікала йому за шию, в черевики, в торбинку, а по ногах та по руках струміли дощові патьоки.

«Ну зажди ж, я тобі віддячу!» — погрозив Муравлик Слимакові й намірився був рушати далі. Та раптом зовсім поряд він помітив крізь травинки нірку під камінчиком. Якраз для мурашинки, ніби на замовлення. Довго не роздумуючи, Муравлик шмигнув туди. Там було, правда, темно, але сухо й тепло.

Ферда поклав голову на свою торбинку й проспав цілу ніч як убитий.

ПРО ТЕ, ЯК СЛИМАК СЕРДИВСЯ ЩЕ ДУЖЧЕ, А ЖУК-СТРИБУНЕЦЬ ЙОМУ ГУКАВ: «КУДИ ЦЕ ВИ ТАК ПОСПІШАЄТЕ, ДЯДЕЧКУ?»

Але ж Муравлик і здивувався, коли прокинувся вранці! Він мацав навколо себе й ніяк не міг збагнути, де перебуває. Коли Ферда вистромив голову з нірки, був уже білий день. Сюрчали коники, літали сині й зелені мушки, танцювали різні жучки, усміхалася квітка, а проти каменя на сонечку виблискувала Слимакова хатка. Слимак ще спав і хропів, аж вікна деренчали.

Очі в Муравлика заблищали з радощів. «Ах, зараз я провчу його!» — сказав він. Ферда покликав Павука, що снував свою павутину поряд на кущі, й щось шепнув тому на вухо. За хвилину знаменитий майстер ткацьких справ Павук повернувся з міцними шнурками.

— Вистачить? — запитав він.

— Вистачить,— відповів Ферда й швиденько прив’язав Слимака цими шнурками до куща шипшини, щоб той не втік.

А сам заметушився, заквапився, розв’язав мерщій свою торбинку, витяг звідти сокирку, пилку, молоток і гвіздки. Будівельного матеріалу було напохваті доволі. Муравлик узяв стеблину трави, згорнув її кільцем раз, другий — і коліщатко було готове. Взяв другу стеблинку, згорнув її кілька разів — з’явилося й друге коліщатко.

Навіщо йому ці коліщатка? Ну, звичайно, для візка. З шкаралупки лісового горіха він зробив собі тарантасик, а з моху намостив зручне сидіння. Знизу він проколов шкаралупку шипшиновими колючками й встромив у дірочки вісь із коліщатками. Зробив ще дві дірочки спереду й приладнав голоблі. В цю колісницю, наче якогось коня, Ферда запріг Слимака. Потім зробив ще й батіжка, відв’язав поводки від куща, надів свою торбинку й — цьвох-цьвох! — ну поганяти Слимака. І все це він змайстрував так швидко, що навіть бджола не встигла б усе це помітити. А в неї ж бо, кажуть, по сто очей з кожного боку!

Ото було диво! Слимак прокинувся й ніяк не міг узяти втямки, що то скоїлося; вистромив голову, але що діялося ззаду — не бачив. Що то воно гамселить його по черепашці? Слимак крутнувся, хотів схопити те щось, але не зміг. Що було робити? Тікати! І він пустився бігти. Ви знаєте, як-то Слимак бігає. А Ферда по ньому знову: цьвох-цьвох!

Звідусіль почали збігатися комахи. Прибігли маленькі жучки, сонечка, з трави визирнув коник, а з межі примчав у своїх чоботях-скороходах жук-стрибунець. Од реготу аж лящало навкруги.

«Оце штука! Слимак удає з себе трактора! А той Мураш на візку як набундючився!»

А Муравлик у своєму тарантасі й справді бундючився та строїв комахам міни. Сонечка радили іншим повилазити на стебла, бо звідти краще видно. Ковалик біг попереду Слимака й перекидався через голову, а жук-стрибунець кружляв навколо візка, глузливо запитуючи Слимака:

— Чого це ви так квапитеся, дядечку, глядіть, ще впрієте, навіть я за вами не встигаю!

Та все було б байдуже, коли б цієї оказії не побачив жук-проноза турун. Як тільки Слимак порівнявся з ним, турун засміявся у вуса, плеснув у долоні й гукнув зеленого коника-цвіркуна, сивого гедзя, двох комариків та джмеля, щоб ті заграли щось у похід.

Цвіркун, як відомо, мастак на витівки. Він став попереду зі скрипкою, за ним двоє комарів з кларнетами, потім гедзь з трубою і джміль з барабаном. Всі разом вони як гримнули: «Бум, бум, бум, тра-дра-та, тра-дра-та, трам-тара-та, ра-та-та», аж луна покотилася навколишньою лукою.

Всі комахи, зрозуміло, збіглися на музику й почали марширувати.

Ви навіть уявити собі не можете, як лютував Слимак. Він повз через гори й долини зі швидкістю слимачого експреса, поки, нарешті, видерся на польову межу біля купки каміння. Це була звичайна купка каміння, проте вона чимось сподобалася Муравликові. Глянувши праворуч, потім ліворуч, він узяв потихеньку свою торбинку й вискочив з візка так спритно, що ніхто й не помітив.

А Слимакові Ферда послав навздогін поцілунок рукою: «Дякую, пане Слимаче, що довезли мене сюди». Та розлютований Слимак нічого не чув і не бачив — щодуху сунув далі. Всі інші комахи весело крокували під музику. Кажуть, що вони дійшли маршем аж до ставка, але чи справді це так, я не знаю.

ПРО ТЕ, ЩО СОНЕЧКУ ДО ВПОДОБИ, АЛЕ ПРО ЩО ТРЕБА СПОЧАТКУ ПИТАТИ В МАТУСІ

Поки ніч розпрощалася з вечором і привіталася з ранком, на межі біля купки каміння виросла гарненька хатинка. Підвалини її були муровані з піску, замішаного на слимаковій слині, за балки правили галузки, стіни були виплетені з трави, а дах — складений з кусочків кори. Один димар був з трубчастого стебельця кульбаби, а другий — мурований з цегли. На дверях красувався напис: «Муравлик Ферда, майстер на всі руки»; біля дверей — лавочка, а на тій лавочці сидів дуже задоволений Ферда і дригав ногами.

Бо що йому лишалося робити? Плакати й нарікати на те, що загубив свій мурашник? Е, ні! Проживе якось і сам.

І отак, гріючись на сонечку, Ферда раптом почув, як щось задзижчало над його головою. Ось те щось сіло поряд на камінь, сховало крильця під надкрилля і якусь мить опоряджало свої шати. Це була якась панна Сонечко. Вона вдавала, що не бачить Муравлика, й чекала, поки він сам підійде до неї.

— Так це ви той пан, — спитала Сонечко несподівано, — що вчора їхав у чудернацькому тарантасі?

І, діставши дзеркальце, вона поправила зачіску на чолі.

— Звичайно, що я. А правда — то був чудовий тарантас? — запитав у неї Муравлик. Панна Сонечко йому дуже сподобалася.

— Ще б пак! Я теж хотіла б такий мати, — зітхнула панночка. — Тільки не з Слимаком в упряжці, як то було у вас, — додала вона трохи ущипливо.

— Та я того Слимака запріг просто так, — квапливо пояснив Ферда, — тільки для жарту. Якщо б ви особисто забажали покататись, то довелося б запрягти коника. Мабуть, якогось зеленого. Бо ті, гніді, знаєте, дуже норовисті. Коли б ви забажали, я б приручив для вас такого коника, — захоплено пообіцяв Муравлик.

— Я спитаю в матусі, — відповіла Сонечко, погордливо, ледь-ледь помітно кивнула голівкою, розіп’яла надкрилля і — хур-р! — полетіла собі геть. Муравлик довго дивився їй услід, аж поки вона зникла вдалині. Дуже сподобалась йому панна Сонечко!

ПРО ТЕ, ЯК У ЦВІРКУНА НЕ ГРАЛО РАДІО І ЯК ПАНІ ЛІСОВА КОЗАЧИХА БЕНТЕЖИЛАСЬ

«Час уже було б поглянути, які в мене сусіди», — подумав наш герой і подався межею вниз. За хвилину він натрапив на нірку в землі. Це була якась незвичайна нірка. З неї щомиті визирало щось чорненьке, сюрчало й знову зникало.

Це був Цвіркун, довгі вуса в нього наїжачились, а очі вергали громи.

— Доброго ранку, пане сусідо! — обізвався Муравлик.

— Сюр-р-ргу! — відказав йому Цвіркун і, щось буркочучи, знову шмигнув у нору. Проте, мабуть, передумав, бо раптом вистромив голову знову й запитав у Ферди:

— А хто ви, власне, такий?

Муравлик виструнчився й гордо сказав:

— Я Муравлик Ферда, майстер на всі руки, будь-що полагоджу, будь-що збудую, що завгодно доставлю...

— І радіо теж лагодите? — перебив його Цвіркун.

— Атож! — зрадів Муравлик. — У нас у мурашнику на кожному поверсі репродуктор.

— То ходіть сюди, — запросив його Цвіркун. — Вчора тут пройшли якісь комедіанти, провезли на Слимакові якогось шибайголову і, напевне, порвали мені антену.

Муравлик промовчав — не признаватися ж йому, що то саме його возили. Він кинувся до своєї хатинки й миттю повернувся з торбинкою. І справді — антену було перервано, заземлення висмикнуто, а в проводах замоталися якісь волосинки, що не мали нічого спільного з радіопроводкою.

Не гаючись, Муравлик узявся до роботи. Цвіркун ледь встигав за ним водити очима, так спритно лазив Муравлик то вгору, то вниз. Там щось пристукнув, тут плоскогубцями щось затягнув і незабаром скік додолу:

— Прошу, пане Цвіркуне, вже готово!

І справді — все було готово. Тільки-но Цвіркун повернув регулятор — як піймав місто Кошіце. Повернув далі — піймав Братіславу. Повернув ще трохи — піймав Рим.

Потім Цвіркун покрутив ще далі, аж туди, де вже нічого не було написано, і полинула така чудова музика, яку досі ніхто тут не чув. Цвіркун блаженно ліг на порозі й слухав ці чарівні звуки.

Метелик, який пролітав поблизу, зацікавився: «Що воно за музика? Я й то не знаю!» А ящірка, що пробігла між камінцями, подумала: «Як гарно виграє сьогодні той Цвіркун!» Тільки рум’яна пані Козачиха, котра продиралася крізь траву до нірки, нічого не сказала й лише слухала, затамувавши подих.