Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 84)

Тепер Александр міг спокійно приступити до усунення Рікарда, влаштувавши йому нещасний випадок, але… Успіх його ґрандіозного за своєю зухвалістю задуму багато в чому залежав від кузена Іверо, якому відводилася ключова роль в майбутньому фарсі, і переписати сценарій для когось іншого не уявлялося за можливе. Александр мав небагатий вибір — або відмовитися від свого плану і сховати кінці у воду, або ж ризикнути, сподіваючись, що безумство, пожадливість та ненависть візьмуть у Рікардові гору над совістю, а його незлагода з Марґаритою триватиме й надалі.

Вибір здавався очевидним — ставка була така висока, що виправдовувала будь-який ризик, — а проте ґраф довго вагався, перш ніж ухвалити остаточне рішення. Варто йому було згадати про совість, і вона тут як тут — вірніше, те, що лишилося від неї після багатьох років морального вихолощування. „Ти такий добрий,“ — сказала Жоана. „Добрий… добрий… добрий…“ — мов удари дзвону, лунало в його голові. Це й був голос совісті. Жоана замінювала йому втрачену совість — а тепер він втратив і її. Вона пішла… І хоч він сам вирішив відмовитися від неї — тієї пам’ятної ночі, два тижні тому, — та все ж вона пішла. І сказала на прощання: „Ти такий добрий… добрий… добрий…“

— Замовкни, клята! — схопившись за голову, простогнав Александр. — Замовкни! Замовкни! Замовкни!…

Він втратив свою совість — навіть ту, що не була його власною. Однак тепер совість йому ні до чого — ні своя, ні чужа. Корона лежить за межами добра і зла, над нею не владні етичні закони.

Розділ XLII

Коли наступного дня вранці Філіп прийшов до Анни, щоб згідно зі звичаєм супроводити королеву любові та краси на ристалище, вона привітала його такими словами:

— Отже, принце, тепер ти мій наречений?

— Так, принцесо, — відповів він, увічливо поцілувавши її руку. — Учора ввечері Цезар, батько твій, дав свою згоду на наш шлюб.

— То чому ти цілуєш лише мою руку? — з лукавим виглядом спитала Анна. — Ніколи б не подумала, що ти такий сором’язливий!

Від несподіванки Філіп сторопів. Хоча свідки цієї сцени були всі свої — герцоґ, імператор, їхні придворні та Аннині фрейліни, — йому стало трохи ніяково. І поки Філіп квапливо вигадував якусь дотепну відповідь, Авґуст ХII із задоволеною усмішкою порадив доньці:

— А ти сама поцілуй нареченого, Анно.

Ну що ж, коли жінка просить… Під схвальний гомін присутніх Філіп легенько обійняв Анну за талію і нахилив голову з наміром по-братському цмокнути її, але щойно їхні губи зустрілися, вона негайно перехопила ініціативу, всім тілом притислася до нього і міцно, взасос поцілувала його, уміло працюючи зубами та язиком. Її поцілунок виказував хоч і не надто великий, та все ж достатній досвід, і був не по-жіночому аґресивний.

„От тобі, бісе, й кропило!“ — подумки вилаявся Філіп. У його пам’яті миттю зринули деякі туманні чутки про дивні захоплення римської принцеси, потім він пригадав, з яким виразом обличчя вона вчора на бенкеті схвалила його інтерес до Бланки, і остаточно очманів. — „Чорти лисі! Виходить, усі ці плітки не пуста балаканина. Моя люба дівчинка справді бавиться з подружками…“

Згодом, коли вони їхали на чолі святкової процесії до ристалища, Анна зробила Філіпові знак, щоб він нахилився до її носилок.

— А ти гарно цілуєшся, мій принце, — сказала вона. — Мені сподобалося.

— Ти теж не в тім’я бита, — відповів Філіп, намагаючись приховати свою розгубленість під маскою вдаваної грубості. Хлоп’яча прямолінійність Анни, її безпосередність, що геть-чисто відкидала властиві жінкам манірність та кокетство, раз за разом збивали його з пантелику, і він знай губився, мов недосвідчений юнак. — Я перепрошую за нескромне запитання, принцесо, але…

— Якщо тебе цікавить, чи незаймана я, — перебила його Анна, — то так. Чоловіків у мене ще не було.

— А між тим, люба моя королево, — стримано мовив Філіп, — чоловік може дати тобі те, на що не здатна жодна жінка.

— Оригінальна думка, — нітрохи не збентежившись, відповіла римська принцеса. — Що ж, незабаром ти матимеш нагоду довести мені справедливість цього твердження… Тільки не тіш себе марними сподіваннями — це станеться нашої першої шлюбної ночі, не раніше.

„Ну ось!“ — скрушно резюмував Філіп. — „Найшла коса на камінь. Схоже, все йде до того, що незабаром у нашому веселому товаристві з’явиться ще один крутий хлопець — моя дружина…“

Та на цьому сюрпризи того ранку не закінчилися. Прибувши на ристалище, Анна підійшла до Марґарити і цілком серйозно заявила, що відмовиться від вінця королеви любові та краси, якщо її наварська кузина не погодиться розділити з нею цей титул. Після безсонної ночі Марґарита мала змучений і спустошений вигляд. Вона мляво подякувала Анні за люб’язність і без будь-яких додаткових умов пристала на її пропозицію. Таким чином була залагоджена вельми дражлива незручність, що виникла напередодні з Філіпової ласки, коли на турнірі з нагоди дня народження Марґарити царювала інша принцеса. Пліткарі й дотепники схильні були шукати цьому інші пояснення, значно пікантніші; ми їх тут не розглядатимемо, проте істини ради визнаємо, що деякі припущення були не такі вже й далекі від дійсності.

На Філіпове запрошення в почесній ложі королеви любові та краси міцно окопалися (буцімто для захисту дам, а насправді, щоб виправдати свою неучасть у турнірі) Тибальд де Труа, Оттон Савойський, Педро Араґонський, а також кілька друзів та родичі Філіпа, серед яких був і Ґастон д’Альбре. Цей останній розсудливо попросив притулку, ховаючись від цілої юрби лицарів, що жадали схрестити списи з переможцем леґендарного Грози Сарацинів. Філіп зглянувся на його біду, але спершу примусив кузена дати страшну клятву ніколи, ні за яких обставин не згадувати в його присутності про свою перемогу над Гуґо фон Кліпенштейном.

А от невтомний мисливець за престолами, найзнатніший з усіх мандрівних лицарів — ми кажемо, звісно, про Еріка Данського, який учора ввечері погодився увійти в почет королеви любові та краси, — на ранок змінив своє рішення і записався рядовим лицарем у загін Ернана де Шатоф’єра, де ще залишалося кілька вільних місць. Усупереч формальній меті своїх відвідин Навари, молодий данський принц залишався на диво байдужим до Марґарити і не робив жодних спроб здобути її прихильність. Злі язики при наварському дворі стверджували, ніби він, побачивши, яка вона розпусниця, заявив спересердя: „Збіса мені здалася ця вертихвістка, нехай і з королівством на додачу,“ — і відмовився від претензій на її руку. Втім, Філіп здогадувався про справжню причину такої дивної поведінки данського принца; він чудово розумів, що раз Анна не запросила до свого почту Ізабелу Араґонську, то й Еріку не було чого там шукати.

Коли ми вже згадали про почет королеви любові та краси, то маємо визнати, що дам та дівиць у своє оточення Анна добирала вельми професійно, з гарним знанням справи. Філіп гідно оцінив її витончений смак, що дозволив їй зібрати біля себе чудовий букет чарівних личок і струнких фігур. Велика кількість красунь, проте, не вплинула на його плани, і, віддавши належне Анні, як своїй королеві та нареченій, він незабаром підсів до Бланки з явним наміром скористатися сприятливими обставинами для рішучого штурму її захисних порядків. На щастя, Монтіні, що мав звичай з’являтися в найнедоречніші моменти, тепер був позбавлений такої можливості.

Одначе Бланка недовго терпіла Філіпові домагання. Відчуваючи, що її опір починає танути, вона лагідно звеліла йому забиратися геть, пригрозивши, що інакше піде сама і більше до ложі не повернеться. Зовнішня лагідність її тону не ввела Філіпа в оману, радше навпаки — не на жарт злякала його, бо свідчила про непохитну рішучість здійснити погрозу. Щоб не позбутися Бланчиного товариства, він мусив облишити свої залицяння, і ця невдача ще дужче розпалила його ворожість до Монтіні, який своєю присутністю в Памплоні (ба навіть самим своїм існуванням) завдавав йому дедалі більше прикрощів. Філіп відчував, що його ненависть до Етьєна поступово набуває якісно нового змісту, і він знай ловив себе на тому, що в думках перебирав різні способи його фізичного усунення.

Щоб досадити об’єктові своєї нерозділеної пристрасті, Філіп, з Анниного дозволу, став упадати коло Діани Орсіні — тієї самої юної панночки, що напередодні надіслала йому в подарунок відірваний від сукні рукав. Як виявилося згодом, ця чорноволоса й синьоока дівчина п’ятнадцяти років, представниця молодшої гілки одного з наймогутніших в Італії родів і улюблениця римської принцеси, не поділяла смаків своєї подруги-принцеси. Діану більше вабили хлопці, ніж дівчата, а Філіп узагалі зачарував її, і вже надвечір вона ладна була віддати йому не тільки рукав, але й весь свій одяг з невинністю на додачу. Філіпа не довелося умовляти прийняти цей дарунок: на його щире переконання, лише цілковитий дурень та нечема міг би знехтувати коханням такої милої й чарівної дівчини.

Що ж до Бланки, то вона, вочевидь, на зло Філіпові, взяла собі за кавалера наслідного принца Араґона Педро — вельми інфантильного молодика з безвільними рисами обличчя і таким же безвільним характером. У дитинстві Бланка й Педро були заручені, але потім їхні батьки розійшлися в поглядах на подальший хід Реконкісти, посварились і навіть трохи повоювала між собою за Південну Валенсію, яка в кінцевому підсумку дісталася Кастилії. А відтоді як Бланку, так і Педро переслідували невдачі в особистому житті. За цей час двадцятичотирирічний наступник араґонського престолу встиг двічі одружитися, двічі овдовіти і від обох шлюбів не мав жодної дитини.