Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 83)
Рікард підвівся з колін, дивлячись на Марґариту з якимсь забобонним жахом.
— І тільки тому ти відмовляєш мені?
— Тільки тому. Якби ти не був сином Клавдія Іверійського, онуком Елени де Ебро, я б радо погодилася стати твоєю дружиною і була б щаслива з тобою. Ти чудова людина, Рікарде, я тебе дуже люблю, та на жаль, нам не судилося бути разом. Пробач, рідний.
— Боже! — у відчаї прошептав він. — Кого я покохав? Я покохав чудовисько!
— Рікарде…
— Так, Марґарито, ти чудовисько. Жадоба влади, необмеженої, незаперечної влади, так зіпсувала тебе, що в тобі не лишилося нічого людського. Ти нічим не краща за кузена Біскайського! Той схибився на думці про втрачене королівство, а ти заразилася від батька почуттям неповноцінності, що переслідує його відтоді, як він надягнув королівську корону, зневаживши законні права сина свого старшого брата. Ти будь-що прагнеш самоствердитися, переконати себе в законності своїх прав, і цій меті підпорядковуєш усе інше — від особистого життя до інтересів держави. Ти відмовляєшся від щастя, від кохання; мало того, ти свідомо нехтуєш нагодою зміцнити королівську владу, об’єднавши Внутрішню Навару, Ріоху та Алаву в єдиний домен, про що мріяв наш прадід, одружуючи мого діда з моєю бабцею, Еленою де Ебро. Для тебе куди важливіша неподільність твоєї влади, ніж єдність країни, — це твоя фікс-ідея. Ти, повторюю, справжнє чудовисько. Ти політична й моральна збоченниця.
— Який ти жорстокий, Рікарде! — тоном скривдженої дитини проказала Марґарита. — Жорстокий! Жорстокий!
— Це ти жорстока, і, насамперед, щодо самої себе. Ти руйнуєш своє життя і руйнуєш моє. Але я не дозволю тобі надалі знущатися з мене — краще вже смерть, ніж таке життя.
З цими словами Рікард рушив до виходу.
— Ні!!! — гукнула йому вслід Марґарита, схопившись із крісла. — Ні! Не треба! Не роби цього!
Біля дверей він зупинився.
— Ні, я не збираюсь накладати на себе руки — якщо ти це мала на увазі. На жаль, мені забракне мужності на другу спробу самогубства. Шкода…
— Не покидай мене, Рікарде, — заблагала Марґарита, простягаючи до нього руки. — Повернися, ти мені дуже потрібен. Я кохаю тебе.
— Ні, люба, тобі не вдасться звабити мене цими словами. Надто вже часто ти повторюєш їх в останні хвилини, аби вони щоразу справляли на мене належне враження. Я дуже втомився від них і більше не хочу чути ніяких освідчень — ні в коханні, ні в ненависті. Якщо ти справді любиш мене, якщо я так потрібен тобі, скажи лише одне слово, і я буду твоїм — але цілком і на все життя. Ні на що менше я не згоден, мене не влаштовує посада обер-коханця при твоєму дворі. І взагалі, тобі варто було гарненько подумати, перш ніж пропонувати цю принизливу роль
— Але ж, Рікарде…
— Це все, люба. На сьогодні все. Наступна наша розмова відбудеться лише тоді, коли ти приймеш мою пропозицію… або не відбудеться ніколи. До побачення, Марґарито. Чи прощавай — це залежить тільки від тебе.
Залишившись на самоті, Марґарита безсило опустилася на підлогу біля крісла і, затуливши лице руками, нестримно заплакала. Тієї ночі вона вперше в житті прокляла корону, яку мала успадкувати від батька…
Розділ XLI
— Що ти тут робиш, Жоано? Уже третя ночі.
Ґраф Біскайський стояв посеред просторої вітальні своїх апартаментів і запитливо дивився на сестру, що сиділа перед ним у кріслі, склавши на колінах руки. Хоч як вона намагалася вдавати з себе спокійну, проте дрібне тремтіння її пальців, стурбований вираз обличчя та гарячковий блиск очей зраджували її граничне збудження.
— Я чекала на тебе, Сандро. Майже дві години чекала. Де ти був?
— Чекала? — Ґраф зіґнорував її питання; не казати ж їй, що якби обставини склались інакше, вона б навряд чи колись побачила його, та й напевно не захотіла б його бачити. — Навіщо?
— Нам треба поговорити.
— Поговорити? — здивувався Александр. — Глупої ночі? Невже це так нагально, що не могла діждатися ранку?
— Я не могла заснути, Сандро.
— Чому?
— Я дізналася, що заручини Марґарити з Філіпом Аквітанським не відбулися, і подумала… — Вона замовкла, гарячково добираючи потрібні слова.
Ґраф підсунув стілець до її крісла й сів навпроти неї.
— То що ти подумала?
— Розумієш, — сказала Жоана, нервово перебираючи пальцями мереживні оборки своєї сукні. — Тепер у тебе знову з’явилися шанси на престол, а я… Словом, є одна людина…
Александр широко осміхнувся, вишкіривши зуби.
— Атож, знаю. Лицар без страху й догани. Сильний, мужній, великий і добрий. Кохання з першого погляду, як я розумію. При наварському дворі є такий милий звичай — закохуватися враз і нестямно. І ненадовго.
— Ні, Сандро, це серйозно. Даруй мені, але…
— Облиш, Жоано! Свої вибачення можеш залишити при собі. — Він відкинувся на спинку стільця й істерично розсміявся. — Рано чи пізно це мало статися, і я був готовий до цього. Ми, люди, в істоті своїй хтиві створіння, нас повсякчас долають ниці пристрасті, і одного разу пізнавши плотської втіхи, ми вже не можемо без неї жити.
Жоана почервоніла від сорому та обурення й ніяково опустила очі. Останнім часом її брат зробився ще брутальнішим і цинічнішим, ніж був раніше.
— То ти знаєш, хто він? — по хвилинній мовчанці запитала вона.
— Господи! Певна річ, знаю.
— І… І що ти про нього думаєш?
— Ха! Що я можу думати про варвара й голодранця? Лише те, що він варвар і голодранець.
— Цього я й боялася, — гірко зітхнула Жоана.
— Ану стривай! — Александр посунувся вперед і пильно поглянув їй в очі. — Невже він так стратився розуму після свого падіння, що хоче просити твоєї руки?
Жоана мовчки кивнула.
— Он воно що! — протягло вимовив ґраф. — Зрозуміло.
Обличчя його спохмурніло, лоб та щоки вкрилися густим мереживом зморшок. Якийсь час обоє мовчали. Жоана кусала нижню губу і благально дивилася на брата, який напружено про щось розмірковував. Нарешті він запитав:
— Ти вже зверталася з цього приводу до дядька?
— Ні, Сандро, він нічого не знає. Ще ніхто нічого не знає. Я вирішила передусім порадитися з тобою.
— Он як! А чому не з Марґаритою?
— Я… Боюся, вона не схвалить мій вибір.
— І правильно боїшся… А втім, хтозна? Марґарита жінка парадоксальних рішень, її вчинки передбачити неможливо. Не виключено, що вона умовить дядька погодитися на цей мезальянс — просто так, щоб пожартувати, адже вона в нас відома штукарка.
— А ти, Сандро? Ти що про це думаєш?
— Я думаю, що тобі не слід квапитися. Зачекай трохи.
— Зачекати? Чого? Скільки?
— Десь тижні зо два. Ще принаймні два тижні. Ти ж зовсім не знаєш його. Придивися до нього, переконайся, що він справді кохає тебе, а не полює за багатим посагом.
— Ні, він не такий, він хороший — я знаю.
— Угу, — іронічно промовив Александр. — Щойно тиждень, як познайомилася з ним, і вже все ти про нього знаєш!
— Так, знаю!
— Проте незайве буде пересвідчитися. Якщо ти погодишся тримати це в таємниці, я обережно порозпитую про нього в людей, що з ним добре знайомі, а заодно обміркую, як би уласкавити дядька та Марґариту, щоб вони не противилися вашому шлюбові.
— Правда? — недовірливо перепитала Жоана. — Ти зробиш це?
— Так, сестричко, зроблю. Я люблю тебе і хочу, щоб ти була щаслива. Ну то як, згодна?
— Авжеж! — радісно вигукнула вона, мало не плескаючи в долоні. — Ти такий добрий, Сандро.
Обличчя ґрафа нервово сіпнулося, і лише відчайдушним зусиллям волі йому вдалося опанувати себе.
— Гаразд, домовилися. А тепер іди спати, пізно вже.
— На добраніч, Сандро, — сказала Жоана, поцілувала брата в щоку і швидко, ніби боячись, що він передумає, вийшла з вітальні.
Александр гепнувся в крісло, витер спітніле чоло й полегшено зітхнув. Увесь цей час, з моменту оголошення про заручини Філіпа Аквітанського та Анни Юлії Римської, він перебував на межі нервового зриву, і лише зараз напруження останніх годин почало потроху спадати. Звісна річ, він був би поганим стратеґом, якби не передбачив можливості примирення Рікарда Іверо з Марґаритою — на цей випадок у нього був план негайної ліквідації вельми ненадійного спільника. Проте ввечері події розвивалися так стрімко, що Александр ще не встиг віддати відповідні накази, як несподіване втручання Гелени, що прийшла серед ночі побачитися з братом, геть сплутало всі його карти.
Коли ж йому доповіли про нічну зустріч Рікарда з принцесою, ґраф у паніці зважився був на втечу, навіть пробрався таємним ходом до передмістя Памплони, де тримав напоготові кінну заставу. Але в кінцевому підсумку виявилося, що справи не такі вже й кепські. Судячи з усього, Марґарита не збиралась миритися з колишнім коханцем, а той, у свою чергу, вирішив не втрачати нагоди одним махом поправити своє фінансове становище і відвести від себе загрозу позбавлення спадку.